Ми з дружиною придбали власний дім. Все, як у людей: невелике подвір’я, яблуньки, вишні, трохи городу. Нам подобається.
Коли ми лише одружились, то жили в моїй маленькій однокімнатній квартирі, але після народження доньки в ній стало зовсім мало місця.
От ми і вирішили купити земельну ділянку, щоб побудувати свій дім. Нехай не дуже великий, але такий, як нам хочеться.
Так і вчинили. Купили ділянку і почали будівництво. Цілих два роки усі сили і кошти вкладали в будівництво. Нікуди не їздили відпочивати та економили на всьому, на чому могли. Мої батьки нам теж допомагали. Продали квартиру бабусі і дали нам частину грошей. Це нам дуже стало у пригоді. Майже закінчили будівництво.
Продовжували відкладати кошти та вкладати їх у дім. А потім у нас народився син. З останніх грошей змогли привести дім у стан, придатний для життя, і переїхали туди. Там ще ремонту не було, та й меблі лише базові, але жити можна.
Моя теща і тесть запропонували свою фінансову допомогу. Я вагався, але зрештою дружина вмовила, і я погодився. Довели зовнішній вигляд до порядку.
А потім почалось щось жахливе. Батьки вирішили, що якщо вони допомогли з будівництвом, то тепер мають права на наш дім.
У нас на території тепер постійно були гості. Теща водила мало не всю родину, щоб показати дім.
То вони на кухні чай п’ють, то на подвір’ї шашлики жарять.
А згодом вона взагалі стала командувати усім. Захотіла вирішувати, який буде колір шпалер і дизайн меблів. У результаті ми посварились, я не міг терпіти таку поведінку.
Я поговорив із дружиною, і ми змінили замки в домі і на подвір’ї. Нового ключа батькам не давали. Можливо, воно й не зовсім правильно, але це наше життя. Ми хочемо, щоб дім був такий, як ми мріємо, а не таким, яким його хочуть бачити батьки. Тепер вони навідуються лише в гості і не приходять без дозволу. І так мало бути із самого початку.