Сьогодні я став очевидцем однієї ситуації. Стояв я на зупинці та чекав на своє маршрутне таксі. Я якраз їхав в гості до мами, яка жила на околиці нашого міста.
Приїхав мій транспортний засіб, я увійшов і обрав зручне для себе місце. Це не була година-пік, тож і пасажирів майже не було. Маршрутка була наполовину пуста.
На наступній зупинці стояла жінка з інвалідною коляскою, у якій сидів хлопчик років тринадцяти. Я допоміг їм зайти. Адже жінці самій було б важко по східцях підняти хлопця і його візок.
Ближче до кінцевої станції нас залишилося троє із водієм. Виявилося, що жінка їхала із сином до пансіонату, який був через чотири кілометри від кінцевої станції.
Грошей на таксі в них не було, тож вони й вирішили, що цю відстань пройдуть пішки. Нашу розмову почув водій і не зупинив на кінцевій, а поїхав далі. Я був дещо спантеличений, але нічого не промовив.
Водій привіз бідолашну жінку з сином під самісінькі ворота пансіонату і сказав:
– Кінцева зупинка!
Ми разом допомогли їм вийти й повернулися назад.
Знаєте, хочу від щирого серця подякувати таким людям, як водій цього маршрутного таксі. Він молодець!