Дід Петро був незвичайним дідусем, як на мене. Вже надто він був сентиментальним і переймався через кожну дурницю. Але сам каже, що це він останні два роки такий, а до того був, як кремінь.
Я працюю в геріатричному обласному центрі. Це щось на кшталт будинку для пристарілих, але зі своїми нюансами.
Діда Петра привіз до нас його молодший син два роки тому. Якраз за місяць після смерті дружини діда Петра. Ми думали, що син просто не зміг би доглядати старого батька, але виявилося, все набагато інакше.
Якось одного разу старенький сидів на лавочці біля озера та читав книгу. Я обійшла всіх своїх підопічних і вирішила уточнити в нього щодо його самопочуття. Тут-то дід Петро і вилив мені всі свої думки, які стільки часу тривожили його душу.
Як виявилося, він колишній воєнний, був у багатьох гарячих точках. Його дружина Ніна їздила за ним по всіх воєнних містечках разом із дітьми. Її дід Петро обожнював, а от синів змалку тримав у жорстких рамках. Не міг же він, чоловік і полковник у відставці, показувати любов до синів.
Саме тому він був завжди дуже строгим батьком, щоб виховати справжніх чоловіків. Ніжним він бував лише зі своєю Ніною і то наодинці. Дід Петро був таким чоловіком, що як сказав – так і буде, а за потреби міг і кулаком по столі вдарити.
Так старший син не зміг змиритися із такою тиранією і, тільки йому виповнилося вісімнадцять, втік з-під батькової опіки та не давав про себе чути понад тридцять п’ять років. Навіть на похорон до мами не приїхав.
А молодший син залишився жити з батьками. Хоча також ніколи не відчував тепла від батька, навіть коли той вийшов на пенсію. Саме тому після того, як не стало мами, віддав батька до нас. Не міг син пробачити татові його виховання.
Дід Петро розповідав мені всі деталі свого життя. Коли говорив про дружину, навіть кілька разів посміхався. А далі починав плакати.
Він розумів, що виховував дітей у надто тісних рамках, але нічого з собою зробити не міг.
Насправді він любив своїх синів понад усе на світі, тільки про це знала лише його Ніна.
Мені стало настільки шкода бідолашного дідуся. Десь з половини розмови я витягнула телефон і почала його знімати на відео, він цього навіть не помітив.
Далі я почала шукати в соціальних мережах його синів. І знайшла двох. Далі я додалася до них у друзі та відправила їм те відео. Обидва переглянули його та нічого не відписали.
Мені було сумно, адже я так хотіла допомогти. Десь через місяць, на свято святого Миколая, я помітила в холі двох чоловіків. Це були сини діда Петра. Вони того ж дня забрали його додому. І лише сказали йому:
– Тату, якби ж ми знали!