Я не можу передати вам, якою щасливою себе відчула, коли донька забрала мене жити до себе. Я довго трималась, але здається, що самотність забрала в мене останні сили. Можливо, якби мій чоловік усе ще був при житті, то воно б легше пройшло, але зараз я одна і більше не справляюсь. Мені потрібна підтримка та допомога. Дякувати Богу, що моя донька виросла порядною людиною і з радістю прийняла мене в себе.
Я не брала із собою багато речей. Лише маленьку тканинну сумку, куди поклала декілька футболок, теплу кофтину, нічну сорочку і носочки. А ще постіль, яку батьки подарували на весілля. Вона мені дуже дорога, бо нагадує чоловіка.
Мені вже 83, і я все більше стаю схожа на малу безпорадну дитину. Мені стало важко ходити, то я ходжу мало й акуратно, щоб не впасти. Перед порогами мушу зупинятись, ловитись за щось, щоб переступити його і піти далі. Я схудла сильно за останні роки, то перевісила обручку на шию, щоб не загубилась. Я її ніколи не знімаю, навіть після того, як чоловіка не стало.
Коли він помер, то я дуже сумувала, але знала, що повинна справитись. Швидко взяла себе в руки та продовжила жити. Він сильно хворів, тож я знала, що рано чи пізно це станеться. Відпустила його. Я намагалась впоратись із постійною самотністю, але зрештою здалась. А тепер, коли донька дбає про мене, я нарешті можу відпочити.
Я стараюсь їй допомагати. Готую вечерю, щоб вона мала що поїсти, коли повернеться додому після роботи. А ще завжди заварюю трав’яний чай, як у її дитинстві. Усе заради того, щоб вона посміхалась.
Я дуже щаслива, що можу доживати залишок днів разом із моєю дитиною. У таких людяних і надійних руках навіть не страшно помирати. Я дуже люблю її і бажаю дочці усього найкращого. Свою квартиру я переписала на неї, щоб залишити їй щось після мого відходу. А зараз насолоджуюсь кожним днем, який мені залишився, а моя донечка приносить мені стільки ж радості, як і тоді, коли ще була маленькою дівчинкою.