Віра була прямою та різкою в спілкуванні. Скільки її знали колеги, вона завжди говорила правду в очі. Не мав значення, чи хотів її хтось чути, чи ні.
Ось, наприклад, Олена якось цілий ранок фліртувала з новим адміністратором. Між справами швидко розправлялася із замовленнями. Не ходила, а літала офісом. “Ти ж знаєш, що в нього дружина у пологовому?” – запитала Віра. І все, флірту кінець.
Або Тетяна, яка ніяк не могла кинути палити. Пробувала пластирі, цукерки, купила якусь “чудо-сигарету”. Кожні півгодини вибігала на перекур. Віра їй і каже: “Ти бачила склад цієї дивовижної сигарети? Я теж ні. Його ніхто не бачив. Цікаво, чому?”
Усі обходили Віру стороною, ніхто не хотів потрапити під її гострі слова. А їй було байдуже. Адже правда від цього нікуди не дівалася. Та кому вона була потрібна, ця сама правда?..
Коли Віра поїхала на стажування за кордон, усі з полегшення зітхнули. Курили біля офісу, фліртували з клієнтами, влаштовували божевільні п’ятниці і цілувалися у темних куточках. Одружені й вільні.
Віра повернулася через три тижні. Завжди – у строгій сукні, на високих підборах, із густим шлейфом парфумів та обов’язковим макіяжем. А тут увійшла у потертих джинсах і довгому светрі, що був явно завеликий. Жодної косметики. Волосся зібране у неохайний пучок. У сонцезахисних окулярах, які не зняла, доки не зникла у кабінеті. Замість парфумів – легкий аромат “Правди” від Calvin Klein.
І що найважливіше – не зробила зауваження секретарці, що знову не підготувала документи. Не відчитала адміна за постійні дзвінки дружині. Пройшла повз купу паперів, де копався юрист. Все залишилося без її уваги.
“Не пройшла стажування”, – виніс вердикт юрист.
“Захворіла”, – припустила секретарка.
“Закохалася!” – реготала Олена.
“І тому у светрі на два розміри більше?” – усміхнулася перекладачка.
“У будь-якому разі через годину планерка. Краще підготуватися, а не пліткувати”.
Та через годину вона так і не з’явилася. Усі зібралися, чекали. Нервували.
Раптом адмін, який сидів біля вікна, скрикнув:
“Та ж вона он там! Дивіться!”
Усі кинулися до вікна.
Напроти була затишна кав’ярня. І там за столиком сиділа їхня Віра. Але якась… інша. Не тому, що без макіяжу і з простим пучком. Ні. Просто навпроти неї був чоловік, який щось розповідав, а Віра сміялася.
Їхня. Віра. Сміялася.
Усі в конференц-залі не відривали очей від вікна. Наче хотіли переконатися, що це справді Віра – різка, невдоволена, дратівлива. А тепер перед ними була зовсім інша жінка.
“Чесно кажучи, я не знайшла вранці блузку”, – сказала Віра Олегові й усміхнулася. “Тому натягнула твій светр”.
“Мені більше подобається, коли ти без нього”, – відповів він.
Віра почервоніла і легко штовхнула його кулачком.
“Годі тобі”.
“Не можу”, – нахилився він. “Швидше закінчуй роботу та їдемо до мене. Або до тебе. Мені байдуже. Після того, як ми познайомилися в аеропорту, все змінилося”.
“Погоджуюся”.
“До речі”, – прошепотів він, “ти светр наділа навиворіт”.
“Очманіти!”
“Точно їдемо до мене – знімати його”.
Вона засміялася, дістала телефон і набрала номер. Усі в конференц-залі почули дзвінок на ресепшені.
“Компанія “Соняшник” вас вітає! Віра Олегівна? Добре. А вас тут чекають на планерці. Як – не приїдете? Отак от! Одужуйте!”
Секретарка швидко залетіла до конференц-залу.
“Наша Вірочка захворіла!”
“Ми бачимо”, – кивнув адмін. Усі дивилися, як Віра, цілком здорова, сідала в авто з незнайомцем. “Вона зникне мінімум на кілька днів”.
“Чому?” – здивувалася секретарка.
“Ти коли-небудь приходила на роботу у светрі, який надітий навиворіт?” – усміхнулася Олена. “А потім ходила в окулярах, щоб ніхто не побачив, як класно провела ніч. Коли тобі начхати на макіяж. Коли думки не тут, а біля коханого”.
Секретарка переваривала інформацію. Решта теж.
Олена вийшла з зали, кинувши на останок:
“Захворіла, не пройшла стажування… Я ж казала – закохалася. Тепер наша Віра інша”.
“Надовго?” – похмуро зауважив адмін.
Олена з усмішкою глянула на нього:
“Це вже від вас, чоловіків, залежить”.
І вийшла.