Окей, слухай, ось така історія.
Віра завжди була гострою на язик. Її колеги знали — вона ніколи не цуралася правди, хоч би як це когось кольнуло.
Ось наприклад, Марічка весь ранок кокетувала з новим сістемником. І між ділом швидко справлялася з заявками. Не ходила, а літала офісом. “Ти ж знаєш, що в нього дружина в пологовому?” — поцікавилася Віра. І все, казці кінець. Ніякого флірту.
Або Оля — вже сто років не могла кинути палити. І пластирі клеїла, і ірисці жувала. Не допомагало. Купила якусь “чудо-цигарку”. Кожні півгодини вибігала на перекур. Віра їй також гарно підкинула: “А ти дивилася, що там за склад у тієї магічної цигарки? Я теж ні. Його ніхто не бачив. Цікаво чого?”
Усі обходили Віру за десять кроків — нікому не хотілося потрапити під її гострі слова. А їй було все одно. Бо правда — вона ж нікуди не дівається. Але хто її, власне, просив?..
Коли Віра поїхала на стажування за кордон, всі з полегшення зітхнули. Курили біля під’їзду, фліртували з клієнтами, влаштовували божевільні п’ятниці та цілувалися в темних куточках офісу. Одружені й вільні.
Віра повернулася через три тижні. Завжди — в сукні на шпильках, з нальотом важкого парфуму та ідеальним макіяжем. А цього разу увійшла в пошарпаних джинсах і довгому светрі, який був явно великий на два розміри. Жодної косметики. Волосся — неохайний пучок. У сонцезахисних окулярах, які не зняла, доки не сховалася в кабінеті. І замість парфуму — ледь вловимий аромат Chanel Chance.
І що найголовніше — не зробила жодного зауваження. Не причепилася до секретарки, що та знову не підготувала документи. Не відчитала сістемника за постійні розмови з дружиною. Пройшла повз коробки з паперами, де копошився юрист. Все залишилося без уваги.
“Не пройшла стажування”, — виніс вердикт юрист.
“Захворіла”, — припустила секретарка.
“Заразилася коханням!” — реготала Марічка.
“І через це в светрі на два розміри більше?” — усміхнулася перекладачка.
“У будь-якому разі, через годину планёрка. Краще підготуватися, а не пліткувати”.
Але через годину Віри так і не було. Усі зібралися. Чекали. Нервували.
Раптом сістемник, що сидів біля вікна, скрикнув:
“Та ж вона он! Дивіться!”
Усі кинулися до вікна.
Навпроти, у затишній кав’ярні, за столиком сиділа їхня Віра. Але якась інша. Не через відсутність макіяжу чи простенький пучок замість елегантної зачіски. Ні. Просто навпроти неї сидів чоловік, щось розповідав, а вона сміялася.
**Їхня Віра. Сміялася.**
Усі в конференц-залі не відривали очей від вікна. Ніби хотіли переконатися, що це справді та сама Віра — різка, незадоволена, дратівлива. А тепер вона сиділа навпроти чоловіка зовсім інша.
“Чесно кажучи, я не знайшла вранці свою блузку, — сказала Віра Сергію й усміхнулася. — Тому натягнула твій светр”.
“Мені більше подобається, коли ти без нього”, — відповів він.
Віра почервоніла і вдарила його кулачком у плече.
“Годі”.
“Не можу, — нахилився він. — Треба терміново закінчувати роботу і їхати до мене. Або до тебе. Мені все одно. Після того, як ми познайомилися в аеропорту, все змінилося”.
“Погоджуюсь”.
“До речі, — прошепотів він, — ти наділа светр навиворіт”.
“Ой йо-о-ой!”
“То точно їдемо до мене — його знімати”.
Вона засміялася, дістала телефон і набрала номер.
Усі в конференц-залі почули дзвінок на ресепшені.
“Компанія «Соняшник» вас вітає! Віра Віталіївна? Добре. А вас тут чекають на планёрці. Як — не приїдете? А… Захворіли? Ого… Одужуйте!”
І тут же метнулася до зали.
“Наша Вірочка захворіла!” — влетіла секретарка.
“Ми бачимо”, — кивнув сістемник. Усі продовжували дивитися, як Віра, цілком здорова, сідала в авто з незнайомцем. “Вона зникне як мінімум на кілька днів. І навіть не варто їй писати чи дзвонити”.
“Чому?” — здивувалася секретарка.
“Ти коли-небудь приходила на роботу у светрі, надітому навиворіт? — усміхнулася Марічка. — А потім сиділа в окулярах, щоб не було видно, як класно провела ніч? Коли тобі все одно, що ти ненакрашена. Коли тобі фіолетово на все, бо ти не тут, а досі поряд із коханим”.
Секретарка переваривала інформацію. Усі також.
Марічка посміхнулася й вийшла.
“Захворіла”, “Не пройшла стажування”. Я ж казала — закохалася. І тепер наша Вірочка стала іншою”.
“Надовго?” — похмуро зауважив сістемник.
Марічка з виразом подивилася на нього.
“Ну, це вже від вас, чоловіків, залежить”. І вийшла.