Олекса Іванович був старим бігачем. Жив собі та жив, самотність його не вабила. Працював, як той віл у ярмі. Справу свою любив. Звик робити все ідеально, щоб порядок був у всьому. А скільки жінок не знав, ідеальної так і не зустрів. Того року в кінці липня вирішив Олекса відпочити на півдні. Втомився страшно, захотілося трохи втекти від цивілізації. Зайшов у мережу, розмістив оголошення.
Відгукнулася жінка з двома дітьми, мешканка приморського села. До моря пішки хвилин 20, зате місце далеко від курортів і міст, окрема кімната, а за його продукти готуватимуть домашньої їжі. Коротше, спокусився. Дістався без пригод, навігатор не підвів. Будинок був старим, але охайним, кімната затишною, а господиня доброзичливою. По подвір’ю бігала маленька собачка, йорк. У саду дозрівали фрукти, а дві дитини, хлопчик і дівчинка, років 9-10, допомагали по господарству. Господиня Олексі не докучала, питала, що приготувати, щедро частувала суничками та мило посміхалася. Олекса цілі дні проводив на морі, плавав, лазив по скелях, фотографував і листувався зі старим другом у Фейсбуці. Іноді він думав, звідки у 50-річної жінки такі малі діти. Думав-думав та й спитав.
— Наталіє Олександрівно, це ваші онуки?
— Ні, — відповіла Наталка, — мій син і дочка, просто пізні. Сім’я не склалася, заміж не вийшла, та й вирішила хоча б діточок народити. Та й не така вже я стара, мені ж 48.
Поки розмовляли, Олекса придивився до господині — приємна, м’яка, усміхнена. Ім’я йому подобалося. Наталя, Наталочка. Маму його так звали. А пахло від Наталі суничками і вершковим маслом. Молоде виноградне вино було смачним, вечори трохи прохолодними, а небо — зоряним. Обоє не кривлялися, ну що там, дорослі люди. Удень поводилися як зазвичай, а вночі Олекса тихенько пробирався на господарську половину, до Наталочки. А потім повз у свою кімнату. Діточок-то будити не можна. Маленький песик навіть не гавкав на Олексу, тільки хитренько подивлявся, ніби розумів. Гарна собачка, економна. З’їдала пару ложок, але двор стерегла сумлінно. Звали її Марійкою. І почала Марійка ходити з Олексою на море, навіть плавала, потім вилізе, відтрясеться, висохне на сонечку і побіжить додому раніше за нього. А він — слідом. Та одного разу Марійка не прийшла. І Олекса пішов її шукати, кликав, кричав, розклеїв з десяток оголошень. Куди поділася собака? Не зрозуміло. Стара сусідка сказала, що, може, заїжджі вкрали, ті, що живуть на іншому кінці села. Олекса пішов туди. Дійшов, а йому сказали, що вони поїхали, з маленькою собачкою, годину тому, у бік трассы. Олекса повернувся, сів у машину та помчав. Наздогнав кілометрів через 80 та перегородив дорогу. Із джипа вийшли дві дівчини, молоді, зухвалі.
— Гей, приберіть машину! Не вмієте їздити? Зараз поліцію викличемо.
— Викликайте, — відповів Олекса, — тільки спершу поверніть собаку.
— О, прямо роззявляєш рота, — засміялася та, що вища, — вона бездомна, ми її рятуємо.
— Вона не бездомна, — відповів Олекса, — у неї є сім’я. Не ваша це собака.
— Та іди ти, — завехтіла друга, — не прибереш машину, битим склом посиплешся.
Олекса обійшов їх і покликав: «Марійко, Марійчику!» Собачка загавкала і забігала по сидіннях, намагаючись вилізти у відчинене вікно. Дівчата хапали Олексу за руки, лаялися матом і намагалися битися. Олекса не знав, що робити, розгубився, ну не бити ж жінок.
Виручив патрульний, товстий, спітнілий, кряхтливий. Періодично затуляючи вуха від криків дівчат, лейтенант узяв Марійку на руки.
— Тихо всі. До кого собака піде, той і візьме. Документів-то на неї ні в кого немає.
— Цуценятко, Лапусько, — заметушилися дівчата, дістаючи ковбасу, — іди до нас, у машинку йди.
— Поїхали, Марійко, додому, — сказав Олекса.
Патрульний поставив собаку на землю. Марійка метнулася до Олекси, виляючи хвостом і голосно гавкаючи.
— Ну от, здається, розібралися, — засопів патрульний.
— Ні, собака наша, — закричали дівчата. — Не маєте права її в нас забирати! Ми вашому начальству скаргу подамо! Ми її від самовМи її від самовігулу врятували! — знову заверещали дівчата.