Ця вечеря мала стати символом маленької перемоги — святкуванням мого недавнього підвищення. Я продумала все до дрібниць: меню, вино, сервірування, навіть плейлист з фоновою музикою. Хотілося чогось задушевного, сімейного. Без пафосу, але зі смаком. Просто зібрати близьких, посміятися, поговорити, відчути, що життя — це не лише робота та рахунки, а його проста радість.
Я запросила лише п’ятьох: свою найкращу подругу Олену з чоловіком Ярославом, старого друга з університету — Богдана, та колегу, з якою останнім часом зблизилася, — Софію. Всі вони були знайомі, тому атмосфера обіцяла бути затишною, без незручностей. Я хотіла, щоб кожен почував себе, як удома.
Вечір почався ідеально. На столі вже чекали закуски — грінки з часником, фаршировані печериці, різноманітні сири. Гості прийшли вчасно, виглядали святково, у гарному настрої. Вино лишеся, розмови пливли легко — Олена з Софією обговорювали подорожі, Богдан розповідав кумедні історії з роботи. Я посміхалася: все йшло за планом.
А потім почувся стук у двері.
Я здивувалася — усі запрошені вже були тут. Подумала, може, сусід чи кур’єр помилився. Відкриваю… і бачу незнайомця, який одразу заявляє:
— Привіт! Я Артем, друг Олени. Вона сказала, що можна зайти. Не заважу?
І, не чекаючи відповіді, увійшов у кімнату.
Я остовпіла. Жодного Артема Олена мені не згадувала. Я подивилася на неї з німим питанням — вона опустила очі і тихо промовила:
— Ну я… випадково йому розповіла, а він сам напросився…
Я ледве стримала досаду. Але вирішила не псувати вечір. Зробила вигляд, що все гаразд, налила Артему вина, представила його іншим. Гості переглянулися, але кивнули. Ми намагалися бути ввічливими.
Але незабаром стало ясно: це був саме той гість, якого не варто запрошувати ні на яку вечерю.
Артем говорив без перерви, не слухав нікого, постійно перебивав, жартував недоречно і сміявся найголосніше — навіть над своїми ж словами. Вина у його келиху втікало швидше за все, а разом із ним — і почуття міри.
Олена помітно напружилася. Вона намагалася усміхатися, але виглядала так, наче готова була провалитися крізь землю. Ярослав мовчав, Богдан закатував очі, а Софія ледве стримувала бажання піти.
Кульмінацією став момент, коли Артем раптом підвівся і, хитаючись, підняв келих:
— За дружбу… та нові знайомства! — вигукнув він. — Хоча, якщо чесно, я не розумію, як ви взагалі з Оленою спілкуєтеся. Вона, звичайно, класна, але ну— …але нудна, як осінній дощ.