Я повірила, що з колишнім у нас знову щось запалає. Але він зізнався — я йому потрібна лише для месі моїй сестрі.
Завжди вірила в другі шанси. Ну, знаєте — якщо кохання справжнє, воно знайде шлях навіть крізь сварки, дурні помилки й взагалі через усі ці «ну я більше ніколи». Тому коли через два роки після розставання мені написав Андрій — моя давня любов — щось всередині стрепенулось. Зраділо, злякалося й подумало: «А раптом?..»
Розійшлися ми важко. Без драм не обійшлося — крики, мовчання, гордість, яка з’їла всі нормальні слова. Я довго приходила до тями, навіть зустрічалась з іншим хлопцем, пробувала жити далі. Але Андрій… Він лишився як той несхожий синяк — і не болить уже, але й не забувся. І коли він запропонував просто побачитись, поговорити — я погодилась. Ну просто ж як спокійно, правда? Двоє дорослих людей, які колись були близькі. Що могло піти не так?
Зустрілись у затишній кав’ярні біля Софійської площі. Я прийшла раніше, а коли він зайшов — ой, мамо. Все той же вираз обличчя, та ж легка неголена щепиність, той самий теплий погляд. Він посміхнувся, обійняв мене, і на секунду мені здалось — повернулись ті часи, коли все було простіше.
Говорили годинами. Спочатку — про дрібниці: робота, новини, як життя складається. Його голос був таким же м’яким, слухав уважно — немов дійсно хотів зрозуміти, як я без нього. А я, дурна, розтавала. Вже почала думати: може, і справді ще щось вийде? Хоч би дружба, хоч би просто щира розмова.
А потім… щось пішло не так.
Він відкинувся на спинку крісла, став похмурим, відвів очі. Ніби щось вагався. У мене в животі похололо. І тоді він почав говорити.
— Оля… я маю тобі щось сказати. Мене це гризе. Але ти маєш знати правду.
— Що трапилось? — мій голос здригнувся. — Ти мене лякаєш.
Він зітхнув, провів рукою по обличчю й подивився прямо на мене.
— Я не прийшов сюди, щоб ми знову були разом. Я не хочу повертатися. Усе це… — він розвів руками, — це не тому, що сумував.
Я зблідла. Серце болісно стиснулось.
— Тоді навіщо? — прошепотіла я.
Він на мить замовк, потім видихнув і кинув:
— Я використовую тебе, Олю. Щоб відплатити твоїй сестрі. Наталі.
Навколо все попливло.
— Що?.. Ти… що ти щойно сказав?
— Твоя сестра… вона мене зрадила, — промовив він холодно. — Думав, щирість у неї в очах, а вона просто сміялась за моєю спиною з іншим. Вона грала зі мною. А тепер я граю з нею. Ти — мій інструмент. Найзручніший.
Я оніміла. Моя сестра — моя найкраща подруга, людина, якій я довіряла більше, ніж собі… Вона не могла. Не могла так вчинити. А Андрій… невже увесь цей вечір, його теплі слова, ці погляди — були брехнею?
— Що вона зробила? — я ледь вимовляла слова.
— Вона була зі мною. А потім просто обернула мене на жарт, — його очі потьмяніли. — Ти навіть не уявляєш, як це боляче. Я втратив віру. І тепер… хочу, щоб вона відчула те саме.
Я не знала, як дихати.
— Ти використовуєш мене, щоб зробити боляче Наталі? Мені? Чому? Я ж нічого тобі поганого не зробила!
— Я знаю. Вибач. Але інакше не виходить. Вона має зрозуміти, що коїть.
Сльози підступили до очей. Всередині згорнулось у клубок — від сорому, болю, розпачу.
— Ти грався з моїми почуттями, — прошептала я. — А я справді подумала… сподівалась…
Він відвернувся.
— Мені шкода, Олю. Серйозно. Але мене теж покалічили. Я не знав, як інакше вийти з цього.
Я різко підвелась. Руки тремтіли.
— Усе. Годі. Я не буду частиною твоєї брудної помсти. Я не маріонетка. Я людина. І я не дозволю тобі більше ламати моє серце заради чогось, що навіть не стосується мене.
Він не спинив мене. Просто сидів, опустивши очі. А я йшла геть — холодними київськими вулицями, зі сльозами на щоках, і в голові був лише один дурнуватийІ цього разу я не дозволила брехні одягнути на себе маску кохання.