Отак у мене з’явилося особисте життя — але моя донька вважає мене божевільною та заборонила бачитися з онукою.
Усю себе я віддала доньці. Потім — онуці. Ніколи не скаржилась, нічого не вимагала натомість. Але, схоже, вони забули, що я не просто безкоштовна няня чи прибиральниця. Я — жінка. Зі своїми почуттями, бажаннями та правом на щастя.
Мені був двадцять один, коли я вийшла заміж. Чоловік — Тарас — був тихим, працьовитим. Жили ми скромно, але мирно. Коли доньці виповнилося два, він поїхав у відрядження — везе якийсь вантаж. Повернувся? Ні. Загинув. Як — мені так і не пояснили. Залишилась я сама з маленькою Соломією на руках.
Батьки Тараса вже не жили, мої були далеко. Допомоги чекати не доводилося. Єдиним спасінням була хата, що лишилася після нього. Я пробувала працювати вдома — давала уроки, бо за освітою я вчителька. Але, знаєш, навчати дитину, коли по хаті бігає малеча, — не найлегше.
Потім мама забрала Соломію до себе. Майже два роки вона жила у дідуся з бабусею, поки я крутилась, як білка в колесі. Вчителювала, вечорами брала додаткові заняття. Кожні вихідні їхала до доньки. І кожен раз, коли йшла від неї, серце боліло.
Коли Соломія пішла до садочка, я молилась, щоб не хворіла — адже в мене не було змоги сидіти вдома. На щастя, вона виросла міцною. Потім була школа. Потім — університет. Я все тягнула сама. Працювала від ранку до ночі, щоб купити їй одяг, взуття, оплатити заняття.
Коли вона закінчила навчання і влаштувалась на роботу, я вперше відчула: усе. Я вільна. Але вільна — значить сама. Батьків уже не було, подруг не лишилося, весь час у турботах. Навіть кіт став єдиним співрозмовником.
А потім народилася Марійка. Я переїхала до доньки за кілька місяців до пологів — допомагала з покупками, прибиранням. Після народження онуки взяла на себе всі клопоти — Соломія рано вийшла на роботу.
Але я не нарікала. Навпаки — ожила. Знову почувалася потрібною. Коли Марійка пішла до школи, я зустрічала її після уроків. Ми обідали, робили домашнє, гуляли у парку. І саме на одній з таких прогулянок зустріла Євгена.
Він теж був дідусем — доглядав за онукою. Його історія була схожою на мою: рано овдовів, допомагав доньці. Ми почали спілкуватись. І розмови ставали все довші. А потім він запросив мене… без дітей. На каву.
Чесно? Я збентежилась. Востаннє мене запрошували на побачення років тридцять тому. Але я погодилась. Так у моє життя повернулася радість. Ми ходили в кіно, на виставки, просто гуляли містом. Я знову почувала себе жінкою.
Але донька цього не зрозуміла. Соломія подзвонила мені якось вранці:
— Ми з Русланом хочемо поїхати до друзів. Залишимо Марійку у тебе на вихідні, добре?
— Перепрошую, кохана, але я сама їду на пару днів. Треба було попередити раніше.
— Ти що, знову з цим… Євгеном? — шипнула вона.
Я оніміла:
— Соломіє, що за тон? Ти ж знаєш, що я завжди поряд із онукою. Але я ж не вічна нянька.
— Та ти взагалі забула про онуку! Ще недавно казала, що тобі нічого не треба, а тепер шастаєш на концерти!
— Так, шастаю, — спокійно сказала я. — Бо живу. Бо щаслива. І я думала, ти порадієш за мене.
— Порадію?! Ти проміняла онуку на якогось діда! Краще займися собою, мамо, у тебе дах з’їхав! Більше Марійку не привозитиму, поки не опам’ятаєшся!
Я сиділа й не вірила, що це говорить моя дитина. Я віддала їй усі роки свого життя. Кинула все заради її щастя. Виховувала сама. Підтримувала. Допомагала з її дитиною. І тепер я — «божевільна баба», у якої «з’їхало», тому що наважилась бути щасливою?
Я ревіла весь вечір. Євгену нічого не сказала. Він лише обійняв мене й промовив:
— Ти маєш право жити. І любити. І бути коханою.
Але всередині в мені стиснулося. Я не уявляю свого життя без Соломії. Без Марійки. Страшно, що одного дня я втрачу їх остаточно. Сподіваюсь, донька охолоне й зателефонує. Вірю, що зрозуміє — її мама не перестала бути бабусею. Просто нарешті стала жінкою, у якої з’явилося власне щастя.
Невже я не заслужила на це право?…