3 липня. Щоденник.
Свекруха знову хоче до нас, але я сказала — ні. І цього разу не зміню свого рішення.
Чоловік останнім часом знову почав докучати: його мати, мовляв, дуже сумує і мріє відвідати нас. І тут у мене просто відключило. Я відразу ж відрізала: “Ні”. Одного її візиту за шість років нашого шлюбу вистачило з лихвою, щоб дати собі слово — більше ніколи. Тоді вона примчалась не сама, а з рідною сестрою, без попередження, ніби грім серед ясного неба. Тоді ще стерпіла. Зараз — ні.
— Хочеш побачитись із матір’ю — будь ласка, візьми доньку, їдьте до неї. Хочеш, сними їй готель — слова не скажу. Але в мій дім вона більше не зайде.
Але, як виявилось, свекруха навіть слухати не хоче ні про готель, ні про зустріч у себе. Їй, бачте, треба саме до нас. І я задумалась — навіщо так наполегливо лізти в чуже житло, де тебе не чекають?
Чоловік родом із Харківщини. Познайомились ще в університеті, у Києві. До весілля він знімав квартиру з друзями, а потім переїхав до мене. Цю квартиру купили мої батьки ще десять років тому, і вона оформлена на мене. Це моє, і я за неї відповідаю.
Мама чоловіка — далеко не бідна жінка. Вона могла б допомогти синові купити житло, але замість цього постійно твердить: «А раптом розлучитесь, і хитра дружина все забере? Нехай живе у неї, надійніше». А ось його сестрі, Олені, мати активно допомагала. Та, за її порадою, навіть фіктивно розлучилась з чоловіком, щоб отримати допомогу на іпотеку. Тепер Оля живе у Львові, сидить у декреті, а її «колишній» платить іпотеку й аліменти. Всі задоволені.
Більше того, свекруха колись запропонувала і нам з чоловіком розлучитись — для виду. Я тоді холодно відповіла:
— Якщо розлучимось, то назавжди. Збирай речі й живи, як хочеш, сам.
Відтоді тема закрита. До неї в гості я ні разу не їздила — бажання не було. Але три роки тому вона таки приїхала. Сказала:
— Хочу хочаб раз побачити онуку. А то по фото не розберу, на кого вона більше схожа.
Я погодилась. Але ніхто не попередив, що вона знову приїде з сестрою. Схоже, їм треба було влаштувати справжнє порівняння зовнішності. Але їхній план провалився — донька вилитий батько. Довелось навіть їм це визнати.
Я приготувала для них кімнату, вони влаштувались, погрались з онукою, отримали подарунки. Потім сіли за стіл. Я накрила на повну: запекла курку, наліпила котлет, зробила три салати, сирну та м’ясну нарізку, торт, фрукти… Але не встигли сісти, як почалось.
— А де пиріжки? — сухо запитала свекруха.
— Ви що, голодні залишились? — здивувалась я.
— Ні, я просто запитала…
Після вечері продовження:
— Мій син чудово знає, що я люблю. Він тобі, мабуть, не розповів?
Я згадала, як чоловік згадував — у них в родині культ субпродуктів: печінка,