Я завжди вірила, що родина — це опора. Що діти будуть поруч, коли постарієш. Що рідний дім можна обміняти на тепло рідних сердець. А тепер кожного ранку прокидаюсь у чужих кутках, не знаючи, де завтра зустріну вечір. Так живе тепер бабуся Галя — та сама Галина Іванівна, яку колись знали всією вулицею як господарку просторих, охайних хат у Житомирській області. А тепер її притулки — чужі кухні, прохідні кімнатки й очікування: чи не заважаю я?
Все почалося з того, що сини — Олег та Василь — умовили її продати старий дім. Мовляв, нащо тобі, мам, самій у глушині нудитись? Ти в нас уже не дівчина, не тягнеш ні городи, ні грубу, ні сніг по коліна. Поживеш по черзі у нас — і тобі спокійніше, і нам поруч. Та й гроші від продажу не пропадуть: поділимо, на дітей пустимо, на онуків. Що скаже стара мати? Звичайно, погодилась. Хотіла допомогти. Хотіла бути ближче.
Мої батьки — сусіди Галини Іванівни — тоді намагалися її відмовити:
— Не квапся, Галю. Потім пожалкуєш. Іншого дому вже не купиш, а в дітей — свої родини, свої порядки. Будеш гостем, не господинею. У квартирі ж тобі і тісно, і душно, ти завжди простір любила.
Але хто їх слухав. Дім продали. Гроші поділили. І понісся валізка бабуся Галя від одного сина до іншого. Сьогодні — в Олега у київській квартирі, завтра — у Василя у будиночку під Києвом. І так уже третій рік.
— У Василя краще, — зізналася вона колись моїй мамі. — Там хоть городчик є, можу покопатись, спочити душею. І Мар’яна, невістка, добра. Лагідна, спокійна, діти гарні. Кімнатку мені відвели — невеличку, але зі своїм телевізором та навіть з маленькою холодильною шафкою. Сижу тихенько, не заважаю. Поки всі на роботі й онуки в школі — і на грядки виходжу, і білизну піру. А потім — назад, у кімнатку.
Планувала там провести все літо, а восени — до Олега. Та в старшого сина життя інше. Там, у квартирі, їй відвели кут — буквально кут — між кухнею та балконом. Маленький диван, тумбочка з телевізором, пакет із речами. Готувала сама, стирала потай, харчувалася — коли нікого не було. І весь час відчувала себе… зайвою.
— Оксана, невістка Олега, — каже вона, — майже не розмовляє зі мною. Ані слова. З онуком теж не зблизилась. Я ж, знаєш, все по-старому, а він із своїми гаджетами. Ніби чужа я у них. На дачу жодного разу не запросили. Ходжу, як тінь. Ввечері вечерю на батарею кладу, щоб хоч трішки зігрілась. На кухню намагаюсь не виходити, не дай Боже не в час.
Нещодавно вона захворіла. Каже:
— Температура, ломота. Думала — от і все. Викликали лікаря, дали таблетки, пролежала кілька днів. Але найстрашніше — не хвороба. А те, що ніхто й не підійшов. Жодного доброго слова. Лежи, мовляв, лікуйся, тільки не заважай.
Мої батьки тоді запитали:
— Галю, а якщо гірше стане? Хто доглядатиме? Сил уже немає. А ти все їздиш: то туди, то сюди. Ні дому, ні спокою.
А вона лише зітхнула:
— Та що казати… Помилку зробила. Страшну. Продала свій дім — і разом із ним продала свою свободу. Не треба було дітей слухати. Хотіла допомогти, думала — разом буде легше. А тепер і купити нічого не зможу. Все, що лишилося — трохи на похорони відклала. У синів і так своїх клопотів повно. Новий дім мені не світить.
Вона часто говорить: “Краще б я лишилася сама у своїй хаті. Нехай важко, нехай холодно, але своє. Сама собі господиня. А зараз я просто стара жінка без даху над головою, без права голосу. Поживу в одного, потім — в іншого. Ні двору, ні кута. Тільки валізка й сумка”.
І кожного разу, коли вона йде від моїх батьків, вони дивляться їй услід і шепочуть: “Господи, хоч би до літа дотягнула, а там — знову на землю, у тишу, до городу. Там їй легше”.
Тепер Галина Іванівна не мріє ні про спокій, ні про любов. Лише про те, щоб тихо померти там, де не буде завадою. Вона сама сказала дітям:
— Коли вже зовсім погана стану, віддайте мене в будинок для літніх. Там хоч догляд буде. А вам, дітки, не до мене.
Ось так і живе бабуся Галя — між валізкою та календарем. Рахує дні, думає, де буде наступного літа. Чекає не дзвінка, а мовчазного кивка — чи можна пожити кілька місяців?
Я певна: дітям не варто було її умовляти. Треба було сказати: “Мамо, живи у своїй хаті. Це твоя твердиня. А ми приїдемо, приїдемо, обіймемо, нагодуємо — і знову у своє життя. Не ти до нас — ми до тебе”. Але тепер пізно. Усе, що було, не повернеш. І лише одне питання мучить усіх, хто знав її колись: навіщо ми зраджуємо тих, хто народив нас і віддав нам усе?.