Свекруха приїхала «рятувати» сина від застуди, а мене відсунула, як непотрібний предмет.
Інколи мені здається, що найважче в житті жінки — це не вагітність, не побут, навіть не чужі хвороби. Найстрашніше — це боротися за право бути дружиною, коли поруч з’являється свекруха, готова віддати все заради «коханого хлопчика». Хлопчику, до речі, тридцять три. І він вже сам може відрізнити простуду від кінця світу. Але не для своєї мами…
Мій чоловік Тарас захворів. Звичайна застуда: нежить, кашель, невелика температура. Ніякої «корони», смак на місці, тест негативний, лікар поставив діагноз без паніки — звичайний вірус. Гарячий чай, провітрювання, вітаміни за бажанням. Він не ледачий — і до магазину сходив, і посуд помив. Я ж на сьомому місяці, важке мені не можна. Роботу не кинув — начальник у нього суворий, приватник, і відпрашуватися зайвий раз небезпечно. Зарплата невелика, але стабільна. А я ось-ось у декреті, кожна гривня на вагу.
Ми з Тарасом все робили за рекомендаціями: теплий плед, чай із малиною, редька з медом — я оточила його турботою, як могла. І все йшло спокійно, поки він — від виснаження, з дурної розмовності — не згадав про хворобу у розмові зі своєю матір’ю. Тією самою, яку ми не хотіли непокоїти. І через годину — вона вже в автобусі. Останній вечірній рейс, хоча ми живемо у іншому районі Києва. На годиннику було за північ, а вона вже стояла біля дверей.
Тарасу довелося встати, зустріти її, адже я, у такому стані, не могла виходити на вулицу отак пізно. І ось вона — гроза небесна — переступає поріг і одразу бере все під контроль. Перший наказ: «Вікна не відчиняти! Сквозняк вб’є хворого!» Другий: «Грій окріп! Я привезла коріння, треба швидше заварювати!» — і це опівночі. Третій: «А ти, невісточко, йди в іншу кімнату. Тобі народжувати, а ти тут надихаєшся мікробів».
З цього моменту я ніби перестала існувати. Я — доросла жінка, дружина, майбутня мати — була виключена з рівняння. Тепер лікує мама. Мама знає краще.
Вона подзвонила його начальнику і, незважаючи на протести Тараса, заявила, що син тяжко хворий і на роботу не вийде. «Знайдеш іншу роботу, а здоров’я не купиш!» — гаркнула вона в трубку й відклала слухавку. Тарас сидів, блідий, не знаючи, що відповісти. Я намагалася заперечити — марно.
Потім я принесла вітаміни, які призначив лікар. Вислухала довгу промову про те, що це вся «химія» та «дурниця». Купила яблука — почула, що в імпортних фруктах сама отрута. Приготувала улюблений суп Тараса — отримала догану: «Тільки курячий бульйон рятує від застуди!» Але ж біда — він з дитинства не переносить курятину, його від неї нудить.
Вона почала наполягати на вологому прибиранні з хлоркою щогодини. Те, що від її запаху чоловіка блює — її не хвилює. Головне — за радянськими канонами. Купуй ліки, заварюй трави, приймай настанови, а сама — сиди й не втручайся.
Я вже не витримувала. За вечерею намагалася обережно, з повагою, заговорити. Кажу, мам, дякую, звісно, але давайте разом, я ж теж переживаю за чоловіка… Вона перебила: «Ти ще нічого не тямиш. Де у вас тут гомеопатія продається?»
Я попросила Тараса — нехай він скаже, щоб мама поїхала додому. М’яко, спокійно. Він мовчить. Він її боїться. Він вирішив терпіти. А я не можу. Тому що скоро пологи, і я вже розумію: як тільки народиться дитина, все повториться. Вона лікуватиме, годуватиме, наставлятиме. А мій голос — знову не врахують.
І мені страшно. Не лише за себе. Я боюся, що за час його «лікарняного» начальник справді знайде заміну. А що тоді? Ми залишимося без доходу? А мама — допоможе? Зі своєю пенсією? Я й так вже себе перешкоджаю, аби дитина була в безпеці.
А зараз я сижу сама на кухні, чую, як вона за дверима командує, і розумію — ця боротьба тільки починається. Але я більше не готова мовчати. Бо це — моя родина. І моя дитина. І моє життя. І я маю на нього повне право.