Ось я тобі й готую, й прасу, й прибираю. Чому ж ти мене так ненавидиш?
Моє життя в невеличкому селі під Києвом перетворилося на нескінченний жах. Я, Наталя, вже багато років живу під одним дахом із свекрухою, Ганною Михайлівною, яка зробила все, аби перетворити мої дні на пекло. Сьогодні моє терпіння урвалося: я запитала її те, що боліло роками: «Чому ти мене так ненавидиш?» Відповіді не було — лише холодне мовчання та її погляд, сповнений зневаги. Моя душа рветься від болю, а серце кричить від несправедливості.
Того дня я, як завжди, прибирала в хаті. Попилососила, помила підлогу, аби все блищало. І раптом Ганна Михайлівна, сидячи у своєму кріслі, з виразним задоволенням розсипала крихти від печива на щойно вимиту підлогу. Я завмерла, не вірячи очам. Це було навмисне, і вона навіть не намагалася приховувати свою злість.
— Мамо, навіщо ти це робиш? Я ж бачу, що ти спеціально! — вирвалося в мене, ледве стримуючи сльози.
Вона глянула на мене згори:
— Нічого, ще раз прибереш! Не помреш!
З задоволеною посмішкою вона знову заглибилася у свою стару газету, яку уже перечитувала сто разів. Я, проковтнувши образу, взяла віник і лопаточку та почала збирати за нею. Але всередині кипіло. Пішла до іншої кімнати, щоб не спалахнути, а потім — у город: робота на свіжому повітрі трохи заспокоювала. Але біль від її слів і вчинків роз’їдав мене, ніж отрута.
— Чому ти мене так ненавидиш? — не витримала я пізніше, стоячи перед нею. — Чим я це заслужила? Я тобі й готую, й прасу, й доглядаю! Моя донька, Олеся, постійно тобі допомагає! Чому ж ти мене так ненавидиш?
Вона навіть не обернулася. Жодного слова, жодного погляду — лише лід. Я розридалася, не маючи сил більше стримуватися. Доприбиравши, занурилася в прання, але сльози не зупинялися. Моє життя перетворилося на коло принижень, і я не знала, як із нього вирватися.
Мій чоловік, батько Олесі, помер багато років тому. Нашій доньці тоді було лише вісім. Одразу після похорону Ганна Михайлівна оголосила:
— Зостанешся у мене! І навіть не думай про переїзд. Не хочу, щоб у селі пліткували, ніби то я тебе вигнала.
Я погодилася, бо йти мені було нікуди. У моїх батьків жила сестра з двома дітьми, і там для нас із Олесею місця не було. Я наївно сподівалася, що з часом ми із свекрухою знайдемо спільну мову. Та дива не сталося. На людях вона поводилася пристойно, але вдома, наодинці, знущалася з мене. Постійно твердила, що я мусять їй коритися.
— Нікчемна ти! Кому ти потрібна? Жоден мужик на тебе й не подивиться, ще й із дитиною! Житимеш у мене з Олесею, а коли я вмру, отримаєш мій хатАле одного разу я прокинулась і зрозуміла, що більше не можу жити у цьому пеклі — настав час забрати свою долю у власні руки.