Одного намиста було досить: як дружина повернула чоловіка до життя
— Коханий, сьогодні заскочу до Соломії, — промовила Оксана, швидко поправляючи коси перед дзеркалом. — Ми з нею сто літ не бачились.
— Звісно, — кивнув Данило. — Гарного тобі вечора.
Оксана пішла, і в хаті запала звична тиша. Данило, радий рідкій можливості спокійно посидіти за комп’ютером, поринув у гру. Та невдовзі його відволік дзвінок телефону.
— Привіт, друже! — почув Данило голос Богдана, старого приятеля. — Їду до тебе! Дружини вдома нема? До речі, щойно бачив її біля свого офісу…
Данило завмер, тримаючи слухавку. Він механічно перепитав:
— Біля офісу?.. Ти певен? Вона ж до Соломії поїхала.
— Точно бачив, — підтвердив Богдан. — Вийшла з ювелірної крамниці, з якоюсь пакованкою. Сіла в авто та поїхала. Я б свою Оксану з ким завгодно сплутав, але твою — ніколи.
Данило відчув, як щось важке впало йому на серце. Він безмежно довіряв Оксані. За п’ять років шлюбу вони ні разу серйозно не сварились, їхні стосунки були взірцем для знайомих. Але тепер…
Коли Богдан прибув, Данило все ще ламав голову над почутим.
— Ну що, починаймо! — Богдан поставив на стіл пакет із пивом.
— Почекай… Ти певен, що це була Оксана? — наполегливо запитав Данило.
— Певен. Вона була така щаслива, з пакетом… Подарунок, чи що? Ти їй щось купив?
— Ні, — хрипло відповів Данило.
У голові вихром крутились думки. «Невже в неї є хтось інший?» — питав він себе. Він вирішив подзвонити Оксані.
— Привіт, рідная. Де в нас великі склянки? Богдан прийшов, а я не можу знайти… — сказав він натягнуто весело.
— У шафі, праворуч, — відповіла Оксана. — Ми тут із Соломією міркуємо її купівлі. Усе гаразд.
З телефонної трубки почувся голос Соломії, підтверджуючи слова Оксани.
Данило з полегшенням зітхнув. Мабуть, Богдан помилився.
Оксана повернулась додому пізно вночі. Пахла парфумами і чимось ще — ледь вловимим ароматом нового.
— Як посиділи? — запитав Данило.
— Чудово, — посміхнулась Оксана, цілуючи його в щоку. — Приміряли її обновки. Вона ще в клуб запрошувала, але я без тебе не пішла.
На душі в Данила полегшало. Він вирішив більше не мучити себе марними підозрами.
Ранком Данило, як завжди, приготував сніданок. Він не працював уже півроку, шукав підходяще місце — і тішив Оксану дрібними турботами. Подав їй сніданок у ліжко, з гордістю спостерігаючи, як вона усміхається.
Але тут Оксана, подякувавши йому, раптом додала:
— Ти б роботу все ж таки знайшов… Скільки можна сидіти на моїй шиї?
Слова обпекли. Данило вже хотів відповісти, але в цю мить його погляд впав на її шию — там блищало маленьке намисто у формі серця, якого раніше у неї не було.
— Звідки прикраса? — хрипко запитав він.
— Подарунок, — легко відповіла Оксана. — Сама собі купила. З премії.
Але сумніви вже пустили коріння в серці Данила. І, незважаючи на запевнення Оксани, в голові стояла одна думка: «У неї є хтось інший».
Той день він провів у шаленій гонці по сайтах вакансій. Роботу треба було знайти негайно, будь-якою ціною.
За кілька годин Данило сидів за столом на співбесіді. А через день уже вийшов на нове місце — у фірму з виробництва вікон. Зарплата була середньою, але стабільною.
— Усе, тепер усе буде інакше, — пообіцяв він собі.
За тиждень, ввечері, він вирішив зробити Оксані сюрприз — приготував курку в рукаві, накрив на стіл.
Коли Оксана повернулась додому, здивовано підняла брови:
— Свято?
— Завтра в мене перший аванс, — гордо сказав Данило. — Час святкувати.
Оксана збентежено посміхнулась. Десь глибоко всередині її поколювало почуття провини. Адже план із намистом був її маленькою хитрістю…
Наступного дня Оксана подзвонила матері:
— Мамо, все вийшло! Він влаштувався! Працює, носить мене на руках. А намисто… — вона засміялась. — Лише одне намисто знадобилось, щоб струснути його.
У цю мить Оксана дивилась на сплячого після роботи Данила і розуміла: іноді маленька провокація — найкращий спосіб нагадати про настоящі почуття.