Під дощем самотності
Дружина Тараса, Ольга, раптом почала поводитися дивно. Одного дня вона влаштувала скандал на порожньому місці, звинувачуючи його у всіх смертних гріхах: то тарілку не помив, то шкарпетки кинув не туди, то забув зробити те, про що вона вже набридло нагадувати. Їй, бач, набридло за ним прибирати! А головне — він не здатний заробити на нову машину. Тарас почав підозрювати, що це не про нього. Не для нього вона раптом почала виглядати на всі сто, записалася до спортзалу й оновила гардероб. І Ольга пішла до іншого…
Минув рік. Одного ранку Тарас прокинувся від дзвінка у двері. Накинувши халат, він поплівся до коридору, відчинив двері й завмер, не вірячи очам.
Важка сіра хмара повільно насувалася на ясне небо, ніби невидима рука зафарбовувала його понурою фарбою. Великі краплі дощу застукали по лобовому склу. Тарас їхав вулицями старого містечка на березі Дніпра, і з кожною хвилиною дощ посилювався, а вітер завивав усе голосніше. У салоні машини було тепло, радіо тихо насвистувало мелодію, але за вікном панувала холодна туга, від якої на душі ставало ніяково.
Вулиці спорожніли, лише поодинокі машини проносилися повз, і їх ставало все менше. Скільки кіл він уже накрутив по місту? Дома не сиділося, ноги самі привели до авто. Тарас любив роздумувати за кермом, розбираючи своє життя, як пазл, у якому бракувало ключових деталей. Він повернув на вузеньку вуличку, віддаляючись від центру, від свого будинку, де все нагадувало про минуле.
Тиждень тому повернулася Ольга. Її поява знову розкрила старі рани, доторкнулася до самого болючого. Вона сподівалася, що він розтане від її сліз, пробачить зраду, забуде образи. Адже, йдучи, вона вилила на нього відро бруду, називаючи невдахою, нікчемним чоловіком. Хіба таке забувається?
Рік тому Ольга роздула сварку з нічого. Кричала, що їй набридли його безлад, те, що він не виконує її прохань, не може забезпечити гідне життя. «Чотири роки без відпустки за кордоном! На море другий рік не можу вибратися! — кидала вона йому в обличчя. — Я йду до того, хто дасть мені все це!» Тарас здогадувався, що її раптові походи до спортзалу й нові сукні — не для нього. Вдома вона ходила в старому халаті, без макіяжу, а на людях сяяла. Він не став її зупиняти. Біль рванув серце, але він пережив. Погуляв, випив із друзями, швидко взяв себе в руки. Згодом наЙому здавалося, що життя нарешті почало посміхатися, але раптом — знову ці самі хмари.