Тіні минулого: подорож до родинної теплоти
Михайло з Олесею готувалися до поїздки до її батьків у невеличке містечко на березі Десни. Михайло був похмурий, його обличчя вкривала журба, а в рухах відчувалася напруга. Їхній шестирічний син Богдан носився по квартирі, переповнений радістю від майбутньої подорожі поїздом. Нарешті, після виснажливої дороги, вони вийшли на перон маленького вокзалу, де повітря було насичене запахом річки та соснового лісу. Батьки Олесі вже чекали на них. «Ви з дороги, напевно, втомилися й зголодніли, — сказала мати Олесі, міцно обіймаючи доньку. — Зараз повечеряємо, а потім підете гуляти містом!» — «Ганно Василівно, боюся, нічого не вийде, — різко відповів Михайло, кинувши швидкий погляд на дружину. — Богдан незабаром лягатиме спати». Ганна Василівна здивовано підняла брови. «То ми з онуком посидимо! Що тут такого?» — заперечила вона, не розуміючи, чому зять такий напружений. Михайло насупився, а Олеся ледве стиснула його руку, намагаючись розрядити атмосферу.
Тиждень тому Олеся отримала дзвінок від матері. «Приїжджайте до нас наступного тижня, — благала вона. — Ми так за вами та Богданом сумуємо!» Михайло, почувши про це, одразу ж похмурів. «Я нікуди не хочу їхати!» — відрізав він, відводячи погляд. Олеся, приголомшена його реакцією, сіла поруч і заглянула йому в очі. «Мішко, що з тобою? У нас відпустка, невже не можемо відвідати моїх батьків? Вони бачили Богдана лише раз, на нашому весіллі! Хіба це справедливо?» Михайло важко зітхнув. Він знав, що дружина права, але поїздка до її батьків викликала в душі глухий протест. Його власні батьки, що жили неподалік, вже встигли його виснажити своїми повчаннями. «Олесю, це обов’язково? Може, наступний рік поїдемо?» — пробурмотів він. Олеся рішуче похитала головою. «Так, обов’язково! Поїзд у середу, квитки вже куплені. Ти ж сам казав, що не проти поїздки. Що трапилося?» — «Нічого», — буркнув Михайло, відвертаючись до вікна. «На тиждень, — додала Олеся, намагаючись пом’якшити його настрій. — А потім поїдемо на море. Я вже почала збирати речі, дорога далека». Михайло лише зітхнув, заглиблюючись у свої думки.
Батьки Михайла були людьми суворими. Мати постійно контролювала його, навіть тепер, коли він давно одружений і виховує сина. Вона втручалася в його життя, вказуючи, як жити та виховувати Богдана. Батько, Василь Іванович, був не кращий — його девізом було: «Будь завжди першим!» Ще в школі, якщо Михайло приносиМихайло дивився, як дружина сміється разом з батьками, і раптом зрозумів, що саме цю теплоту він шукав усі ці роки.