Загублена донька: зрада заради чоловіка
Моя донька, колись рідна й близька, тепер стала чужою. У нашому містечку над Дніпром я, Оксана, з болем спостерігаю, як вона розчиняється в своєму чоловікові, втрачаючи себе. Її сліпа покора його волі розбила моє серце, а відмова приїхати на батьків ювілей стала останньою краплею. Тепер я стою перед болісним питанням: як врятувати доньку від самої себе, чи вже запізно?
Соломія, наша єдина дитина, завжди була нашою гордістю. Ми з чоловіком, Богданом, пестили її, виконували кожну її примху. Вона блискуче закінчила університет, і на подарунок ми купили їй путівку до Туреччини. Саме там, на відпочинку, вона зустріла Артема, хлопця з Києва. Я ніколи не довіряла великим містам та їхнім мешканцям — занадто самовпевнені, занадто настирливі. Але Артем здавався серйозним: відкрив у нашому містечку магазин спортивного одягу, багато працював. Ми сподівалися, що Соломія буде з ним щаслива.
Після весілля вони оселилися в квартирі, яку Богдан успадкував від матері. Спочатку все було добре. Артем захоплювався спортом, проводив години у залі, і Соломія, здавалося, ділила його інтереси. Та невдовзі я помітила, що моя дівчинка змінюється. Вона попросила не дзвонити їй увечері: «Мамо, ми з Артемом після роботи хочемо бути наодинці, спілкуватися». Я погодилася, гадаючи, що це її бажання. Лише згодом я зрозуміла, що це вимога чоловіка. Соломія почала приходити до нас лише вдень, без Артема, бо вечори належали йому.
Потім я побачила, що вона худає — різко, лякаюче. «Соломійко, що з тобою? Ти виглядаєш знесиленою!» — занепокоїлася я. «Ми з Артемом перейшли на правильне харчування, — відповіла вона тихо. — Він хоче, щоб я їла те саме, що й він». Я була в жаху: «Ти ж збираєшся народжувати дітей! Навіщо тобі ці дієти? Їж нормально!» Але Соломія образилася й замкнулася. Її обличчя змарніло, очі потьмяніли, а я відчувала, як втрачаю доньку.
Незабаром Соломія прийшла зі штучними губами та нарощеними віями. «Артемові подобається», — пояснила вона, уникаючи мого погляду. Вона виглядала чужою, наче лялька, але мовчала, коли я намагалася говорити про це. На її день народження я подарувала мультиварку, сподіваючись, що полегшить їй життя. Соломія подякувала, але попросила залишити подарунок у нас. Через тиждень я привезла його до неї додому. Артем, побачивши, спалахнув: «Що за дурниці? Хочете, щоб Соломія лінувалася? Нам це не потрібно!» Соломія благала: «Мамо, забери, будь ласка, інакше буде скандал». Я забрала подарунок, але, виходячи, почула, як вона вибачається перед чоловіком. У мене закипіла кров: за що вона благає пробачення?
Я вирішила не втручатися, боячись відштовхнути доньку. Та її покора Артемові ставала все страшнішою. Вона відмовилася від улюблених страв, від занять, від спілкування з нами. Усе, що не подобалося чоловікові, зникало з її життя. Я відчувала, як моя Соломія, яскрава й незалежна, гасне, розчиняючись у його тіні. Але я мовчала, сподіваючись, що вона сама прокинеться.
Недавно у Богдана був ювілей — 60 років. Ми найняли котедж на базі відпочинку, запросили рідних із сусідніх сіл. Звичайно, покликали Соломію і Артема. Вони обіцяли приїхати, і Богдан сяяв від щастя, чекаючи зустрічі з донькою. Але за три дні до свята Соломія подзвонила: «Мамо, ми не приїдемо». Я оніміла: «Чому? Що трапилося?» — «Нічого, просто«Боїмося зірвати дієту та з’їсти щось шкідливе.».