Мене звуть Ганна Степанівна. Мій син Дмитро був для мене сенсом життя. Ми жили удвох у Львові з тих пір, як він закінчив школу. Я намагалася не втручатися в його особисте життя, хоча в нашому домі час від часу з’являлися різні дівчата. Декілька разів здавалося, що справа йде до весілля, але щось щоразу не складалося.
Дмитро завжди мріяв про міцну, справжню родину, але, мабуть, не всі його обраниці цього хотіли. Остання дівчина прямо заявила, що не буде жити з «маменькіним синком». Чути це мені було особливо боляче — адже я ніколи не лізла в їхні стосунки, не нав’язувала свою думку, не контролювала. Але, мабуть, саме моя присутність стала для неї перешкодою.
Я зрозуміла: поки ми живемо разом, синові важко буде побудувати своє. І я прийняла непросте рішення — поїхала в село, до батьківської хати, щоб дати Дмитру простір. Минув рік. За цей час він встиг одружитися, і в їхній сім’ї очікували дитину. Малюк мав з’явитися на початку лютого. Весь цей час син не запрошував мене в гості, але я не ображалася. Думала — молодим треба пожити для себе.
Ось-ось настане Різдво, і я вирішила поїхати до них заздалегідь, у грудні. Хотіла не просто побачитися, а допомогти: раптом треба щось підготувати до народження дитини, щось підказати, підстрахувати невістку, якщо їй буде важко. Взяла з собою торби з гостинцями, варення, вив’язану ковдру, подарунки. Гадала, зрадіють. Сподівалася, що разом зустрінемо Святий Вечір, що залишуся на тиждень — поки невістці важко, я хоча б по господарству допоможу, підлогу помию, їжу приготую. Я ж мати, і завжди поруч, коли потрібно.
Але те, як зустрів мене Дмитро, я не забуду ніколи. Він відчинив двері й з порогу сказав: «Мамо, ти б хоча б подзвонила… У нас немає місця. Незабаром приїде Тетяна Михайлівна — це мама Оксани. Ми заздалегідь домовилися, що вона нам допоможе. Вибач, але ти не можеш залишитися». Він навіть не запросив зайти, просто стояв, як чужий, наче я якась випадкова знайома, що невчасно нагрянула.
Я зайшла, таки наполала — трохи посиділа на кухні, випила чаю. Дмитро робив вигляд, що все гаразд, розпитував, як у мене справи. Але дивився на годинник щоразу за хвилини. Я все зрозуміла. Він не чекав мене. Не хотів. Навіть не намагався сховати роздратування.
А потім допоміг мені донести торбу до зупинки й посадив на останній автобус. На Святий Вечір. На свято, яке завжди було родинним. Тієї ночі я плакала, як не плакала навіть тоді, коли проводжала чоловіка в останню путь. Бо відчувала: мене викреслили з життя. Мати більше не потрібна. Допомога не потрібна. Я — зайва.
Минув тиждень. Ні дзвінка. Ні повідомлення. Ні вибачень. Ніби нічого не сталося. Ніби я й не приїжджала. Ніби я — ніхто. Хоча все своє життя я присвятила синові. Працювала на двох роботах, щоб він міг вчитися, жила скромно, щоб у нього було краще. А тепер я не гідна навіть простого людського «дякую» і можливості залишитися на свято.
Не знаю, чим я заслужила таке. Невже в наш час материнська любов більше не цінується? Невже мати, яка все віддала заради дитини, повинна повертатися додому сама, з тяжким серцем і почуттям непотрібності?…