**Щоденник Оксани Степанівни**
Я приїхала до сина та невістки, щоб допомогти, а він виставив мене за двері прямо перед Різдвом.
Мене звуть Оксана Степанівна. Мій син Данило був для мене сенсом життя. Ми жили вдвох у Львові ще з часів, коли він закінчив школу. Я намагалася не втручатися в його особисте життя, хоча в нашому будинку час від часу з’являлися різні дівчата. Декілька разів уже здавалося, що справа йде до весілля, але щось щоразу не складалося.
Данило завжди мріяв про міцну, справжню родину, але, мабуть, не всім його обраницям того хотілося. Остання дівчина прямо заявила, що не буде жити з «маминим синочком». Почути це було особливо боляче — адже я ніколи не лізла в їхні стосунки, не нав’язувала свою думку, не контролювала. Але, схоже, саме моя присутність стала для неї перешкодою.
Я зрозуміла: поки ми живемо разом, синові буде важко побудувати своє. Тому я прийняла непросте рішення — поїхала у село, до батьківської хати, щоб дати Данилові простір. Минув рік. За цей час він встиг одружитися, і в їхній родині очікували дитину. Маленький мав з’явитися наприкінці січня. Весь цей час син не запрошував мене у гості, але я не ображалася. Думала — молодим потрібно пожити для себе.
Наближалося Різдво, і я вирішила поїхати до них заздалегідь, у грудні. Хотіла не просто побачитися, а й допомогти: раптом треба щось приготувати до народження дитини, щось підказати, підстрахувати невістку, якщо стане важко. Взяла з собою торби з гостинцями, варення, в’язаний плед, подарунки. Гадала, зрадіють. Сподівалася, що разом зустрінемо Святий вечір, що залишуся на тиждень — доки невістці важко, принаймні по господарству допоможу, підлогу вимию, їжу приготую. Я ж мати, і завжди поряд, коли потрібно.
Але те, як мене зустрів Данило, я не забуду ніколи. Він відчинив двері й одразу сказав: «Мам, ти б хоч подзвонила… У нас немає місця. Незабаром приїде Надія Миколаївна — це мама Тетяни. Ми заздалегідь домовилися, що вона нам допоможе. Вибач, але ти не можеш залишитися». Навіть не запросив зайти, просто стояв, ніби чужий, наче я якась випадкова знайома, яка невчасно нагрянула.
Я таки зайшла, наполіг — трохи посиділи на кухні, випили чаю. Данило робив вигляд, що все гаразд, питав, як у мене справи. Але дивився на годинник кожні п’ять хвилин. Я все зрозуміла. Він мене не чекав. Не хотів. Навіть не намагався сховати роздратування.
Потім допоміг донести торбу до зупинки і посадив на останній автобус. На Святий вечір. На свято, яке завжди було родинним. Тієї ночі я плакала, як не плакала навіть тоді, коли проводжала чоловіка в останню путь. Бо відчувала — мене викреслили з життя. Мати більше не потрібна. Допомога не потрібна. Я — зайва.
Минув тиждень. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення. Жодних вибачень. Наче нічого й не сталось. Наче я й не приїжджала. Наче я — ніхто. Хоч усі свої роки я присвятила синові. Працювала на двох роботах, щоб він міг вчитися, жила скромно, щоб у нього було краще. А тепер я не варта навіть простого «дякую» чи можливості залишитися на свято.
Не знаю, чим я заслужила таке. Невже в наш час материнська любов більше не цінується? Невже мати, яка віддала все заради дитини, має повертатися додому сама, з важким серцем і почуттям непотрібності?…