Я прийшла до сина з домашньою їжею о сьомій ранку, а він зачинив двері прямо перед моїм носом. На сто відсотків впевнена — це все його жінка.
Наше життя з чоловіком завжди крутилося навколо однієї людини — нашого сина. Ми завели дитину пізно і з перших днів поклялися: він ніколи не відчуватиме того, що довелося пережити мені. Я зростала без батька, а мати була холодною, відстороненою. Я не знала, що таке материнська теплота, тому й пообіцяла собі, що мій син ніколи не відчує тієї самотності, яку відчувала я.
Микита став для нас сенсом усього. Ми працювали без відпусток, без вихідних, без особистого життя. Усе заради нього. Ще коли він навчався в школі, ми взяли іпотеку, щоб купити йому квартиру в сусідньому будинку. Це було важко — десять років виплат. Але ми впоралися. І до його весілля у вже був свій куточок.
Я ніколи не забуду, як на банкеті урочисто вручила йому ключі від тієї квартири. Його наречена, Соломія, і її мама ледь не розплакалися. Сваха тоді щось говорила про «все для своєї донечки», але в підсумку — ні посагу, ні допомоги, усе від нас.
Ми й надалі підтримували їх, як могли. Хто ж, як не батьки? Я з радістю готувала для них, прибирала, носила продукти, інколи допомагала з купівлею побутових речей. Соломія дзвонила, питала, де якісь кухонні дрібниці лежать — адже не вона їх купувала, не вона розкладала. Я робила усе від душі. І не чекала нічого натомість. Хіба що просте «дякую».
Але виявилося, що подяка десь загубилася в іншому житті. Натомість — роздратування, невдоволення, холодність. Вчора я зрозуміла: мені тут більше не раді.
День почався, як зазвичай. На роботу о восьмій, тож уже о сьомій я стояла біля дверей сина. Принесла їм тушковане м’ясо, свіже, пахнуще. Ну і нові шторки, щоб підійшли до того сервізу та скатертини, які я купила минулого тижня. Хотіла зробити сюрприз. Відкрила сумку, дістала ключа… Але він не підійшов. Замок змінили. Навіть не попередили.
Я збентежилась. Стою, ніби чужа. Постукала. Двері відчинив Микита. Я з посмішкою простягнула контейнер, почала розповідати про шторки, як вони гарно підійдуть… Але він не слухав. Стояв із скрещеними руками, з кам’яним обличчям.
— Мамо, — сухо сказав він, — це серйозно? Сьома година ранку. Ти вриваєшся до нас на світанку, і я ще маю тобі дякувати? Це ненормально. Якщо таке повториться — ми з’їдемо. І тобі не скажемо куди.
Він зачинив двері прямо перед моїм носом. Не взяв ані їжу, ані шторки. Я залишилася стояти, наче приголомшена. Довелося будити сусідку, щоб передала дітям, що залишила їжу у неї.
Їхала на роботу з каменем у горлі. Тряслася. Ну як так можна? Я віддала свою молодість синові. Не жила для себе. Допомагала, як могла. Вникала в їхнє життя, бо думала — це любов. Що я, як і раніше, потрібна. А виявилося — я просто заважаю. Я – небажана.
Зараз модно казати, що батьки нічого не винні дітям. Але ми з чоловіком не такі. Ми зробили усе. І навіть більше. А тепер ось — «мам, не лізь». Навіть «дякую» не сказали. Лише погроза: «ми з’їдемо».
Але ж Микита ніколи не був таким. Це вона — Соломія. Вона й замок змінила. Вона й навіяла йому, що мати — це проблема. Що турбота — це контроль і вторгнення. Та хіба це справедливо?
Іноді думаю: може, справді я винна? Можливо, варто було триматися далі? Але як не допомагати? Як відвернутися, коли знаєш, що можеш полегшити їм життя? Хіба не для цього існують батьки?
Тепер ось сиджу й думаю: як жити далі? Мій син, той самий Микита, заради якого я жила — відвернувся. І все через чужу жінку, яка вирішила, що я заважаю.
А найстрашніше — він навіть не зрозумів, як сильно мене поранив…