Свекруха приходить, пограється з дитиною — і йде задоволена. А я — готуй, прибирай, посміхайся…
Коли я прочитала статтю під назвою «Я не хочу сидіти з онуками по вихідних», то подумала: так це ж про моє життя! Тема виявилася болючо знайомою — особливо для тих, хто опинився у ролі «господарки будинку з малюком і свекрухою в обіймах».
Моєму синові ще немає року. У нього є одна бабуся — мати мого чоловіка, Надія Степанівна. Театральна актриса на пенсії, але з артистизмом і драматизмом у голосі й донині. При кожній нагоді вона говорить, як сильно любить онука. «Я завжди поруч, завжди готова допомогти!» — звучить гарно, але реальність… інакша.
Після виходу на пенсію у неї з’явилося багато вільного часу. І ось вона приходить. Не щоб допомогти, не щоб замінити мене на годину-другу — а «у гості». Причому завжди у вихідні, коли чоловік вдома. Їй подобається, щоб «усі були в зборі». Іноді бере із собою тестя, але він живе своїм життям, навіть сплять вони окремо.
І ось уявіть: дитина плаче, зубки ріжуться, живіт болить, я на нервах, не спала вже другу ніч, виглядаю як привид. А мені кажуть: «Допомога їде!» — і цією «допомогою» виявляється виряджена Надія Степанівна, з іграшками і пакетиком пастили. Сідає у своє улюблене крісло, бере онука на руки, фоткається, цілує, сміється. Ніби нічого страшного, але при цьому я маю бути не просто гостинною господинею — я маю зустрічати її з чистою хатою, гарячою юшкою й ідеально накритим столом.
Спочатку я мила підлогу перед її приїздом, пекла торт, варила борщ. Потім зрозуміла — не витримую. Почала перекладати частину на чоловіка. А він, бідолаха, після робочого тижня мріє лише про спокій. Але «мама їде» — і все. Кидай відпочинок, чисти ванну, витирай пил, витирай дитині ніс.
Свекруха жодного разу не прийшла, щоб просто сказати: «Відпочинь, я посижу з малям, іди полежи». Ні. Вона приходить розважитися. Погралася — і пішла. Якщо їй набридло — бере сумку й виходить. Іноді навіть півгодини не просидить. А в мене залишається гора посуду, втомлена дитина й жодного полегшення. Зате сусіди потім хвалять: «Оце бабуся! Завжди поряд, така турботлива». Так-так… поряд — але не з тими, з ким потрібно.
Мені радили: «Не готуй. Не прибирай. Хай бачить, як є». Але ви самі спробуйте, коли вона осудливо оглядає кожну пилку, кожну немитішу чашку. Чоловік теж питає: «Ну що, не можна маму раз на тиждень прийняти?»
А я почуваюся винуватою. Ніби я егоїстка. Ніби я не хочу, щоб у мого сина була бабуся. Але хіба це допомога? Це демонстрація любові — напоказ. Синок, онук, родина! А потім — додому, до серіалів. Я залишаюся з брудним посудом, безсонними ночами й вигорілими нервами.
Справжня допомога — коли бабуся бере онука до себе. Коли реально дає тобі вільний вихідний. А не влаштовує театр на твоїй кухні. Так, вона не зобов’язана. Але й я — не покоївка, щоб влаштовувати прийоми щонеділі. Я — мати. Втомлена, невиспана й вже ледве стою на ногах. І поки всі навколо твердять, яка вона чудова бабуся, я просто мрію, щоб хоча б один вихідний ніхто не дзвонив у двері з коробкою цукерок і фразою: «Ну, як у вас тут?»
Дякую, що вислухали…