Оце так історія! До моєї свекрухи, Тетяни Іванівни, за два тижні до Великодня нагрянули родичі — і, схоже, від’їзжати не збираються.
Я, Олеся, вже й не знаю, чи сміятися, чи плакати. Ці гості — справжній подаруночок, і, мабуть, вони вирішили перетворити наш дім на власну готель. А Тетяна Іванівна замість того, щоб їх приструнити, лише підтакуює та годує пирогами. Не кажучи вже про мого чоловіка, Ярослава, який робить вигляд, ніби це зовсім не його клопіт. Ось я й вирішила вам розповісти — цікаво, чия терплячість скоріше трісне: моя чи їхня.
Почалося все з того, що одного ранку я прокинулася від галасу на кухні. Думаю, може, Ярослав вирішив мене здивувати та готує сніданок? Ха, хотіла б я! Заходжу — а там ціла делегація: тітка Марія, її чоловік Василь та їхня донька Соломія, із якогось далекого містечка, де, судячи з їхніх оповідей, життя нудніше, ніж у нашій коморі. Вони приїхали «на Великдень», але, мабуть, вирішили, що свято починається за два тижні. Тетяна Іванівна, сяючи, як писанка, вже метушилася біля плити, варила їм борщ. «Олесю, це ж рідня! — каже вона. — Треба зустріти як слід!» А я дивлюся на валізи в коридорі й розумію: це надовго.
Тітка Марія — жінка голосна, як сирена. Відразу почала розповідати, як у них у місті все дорого, а у нас тут «столичний рай». І одразу ж взялася оглядати наш дім. «Ой, Олесю, а чому у вас занавіски такі запылені? Що це за плями на килимі?» — питає, а саме лізе до шафи, ніби перевіряє, як я білизну складаю. Я стрималася, але всередині вже кипіла. Василь, її чоловік, виявився протилежністю — мовчазний, як хмара. Днями сидить у вітальні, дивиться телевізор і просить «переключити на риболовлю». А Соломія, їхня двадцятирічна донька, взагалі живе в телефоні, але при цьому встигає з’їдати половину наших запасів. Я якось зайшла на кухню, а вона допиває мій улюблений йогурт. «Ой, я думала, це спільне!» — каже. Спільне? Звісно, але не для тебе, Соломійко!
Тетяна Іванівна, замість того щоб натякнути родичам, що вже час і честь знати, лише підливає оливи у вогонь. Кожного дня готує, як на весілля: борщ, вареники, котлети, паски. А родичі, звісно, у захваті. «Тетянко, ти ж наша годувальниця!» — цвірінькає тітка Марія, а саме просить ще. Я спробувала поговорити зі свекрухою: може, годі їх так пестити? А вона лише руками сплеснула: «Олесю, як ти можеш? Це ж рідня! Вони до нас раз на сто років приїжджають!» Ну так, і, схоже, збираються залишитися ще на сто.
Ярослав, мій чоловік, у цій ситуації — справжній чемпіон з нейтралітету. Я йому кажу: «Яре, поговори з мамою, хай їм натякне, що пора додому». А він: «Олесю, ну потерпи, вони ж гості». Гості?! Та у нас вже не дім, а хостел! Я навіть у ванну тепер по розкладу ходжу, бо Соломія годинами робить селфі. А учора тітка Марія запропонувала мені «допомогти з прибиранням» і так начистила мою улюблену сковороду, що тепер на ній нічого не смажиться. «Я думала, так краще!» — каже. Краще — для смітника.
Найсмішніше, що вони ще й плани будують. Тітка Марія вже заявила, що хоче залишитися до травневих свят, щоб «подивитися, як у нас шашлики готують». Василь мріє поїхати з Ярославом на риболовлю, а Соломія просить відвезти її до ТРЦ, бо у них у місті «нормальних шмоток нема». Я сиджу й думаю: а коли вони взагалі поїдуть? І головне — як мені дотягти до того дня без нервів?
Вже почала вигадувати плани, як їх «випровадити». Може, сказати, що у нас ремонт? Або що ми їдемо у відпустку? Але Тетяна Іванівна, схоже, лише рада цьому нашестю. Учора вона взагалі запропонувала влаштувати великий великодній обід і запросити сусідів. «Хай усі бачать, яка у нас дружня родина!» — каже. Дружня? Хіба що я вже почуваюся чужою у власному домі.
Єдине, що мене рятує, — це почуття гумору. Ввечері, коли всі вляжуться, я наливаю собі чаю й уявляю, як пишу книжку під назвою «Як пережити навала родичів». Там будуть розділи про те, як ховати їжу, як посміхатися, коли хочеться кричати, і як не вбити свекруху за її гостинність. А якщо серйозно — я розумію, що це тимчасово. Вони поїдуть, і наш дім знову стане нашим. А поки що я просто рахую дні до Великодня й молюся, щоб тітка Марія не вирішила залишитися до літа.
Цікаво, в когось є такі родичі? І як ви з ними справляєтеся? Бо я вже на межі, але здаватися не збираюся. Може, до Великодня я стану майстром дзен. Або хоча б навчуся ховати йогурти так, щоб Соломія їх не знаходила.