Воно що ви скажете? Нагрянули родичі старої мами мого чоловіка, Тетяни Іванівни, за два тижні до Великодня, і, здається, не збираються їхати.
Я, Оксана, вже не знаю, чи сміятися, чи ридати. Ці гості — справжнє “щастя”, і, схоже, вони вирішили перетворити наш дім на свій особистий готель. А Тетяна Іванівна замість того щоб їх стримати, лише піддає жару та годує пирогами. Про мого чоловіка, Тараса, я вже мовчу — він удає, що це його взагалі не стосується. Ось я й вирішила розповісти вам, бо мені самій цікаво, чия нерви витримають першими — мої чи їхні.
Все почалося з того, що одного ранку я прокинулася від галасу на кухні. Думаю, може, Тарас вирішив зробити мені сюрприз і готує сніданок? Ха, якби! Заходжу, а там ціла делегація: тітка Ганна, її чоловік Василь та їхня донька Соломія, приїхали з якогось далекого містечка, де, судячи з їхніх оповідей, життя нудніше, ніж у нашій морозильній камері. Вони прибули “на Великдень”, але, здається, вирішили, що свято починається за два тижні. Тетяна Іванівна, сяючи, як писанка, вже метушилася біля плити, варячи їм борщ. “Оксанко, це ж родина! — каже вона. — Треба зустріти по-людськи!” А я дивлюся на чемодани у коридорі й розумію: це надолго.
Тітка Ганна — жінка голосна, як сирена повітряної тривоги. Відразу ж почала розповідати, як у них у місті все дорого, а у нас тут “столичний рай”. При цьому вона одразу ж взялася оглядати наш дім. “Ой, Оксанка, а чому у вас штори такі запилені? А що це за плями на килимі?” — питає, а саме лізе в шафу, ніби перевіряє, як я білизну складаю. Я стиснула зуби й мовчала, але всередині вже кипіла. Василь, її чоловік, виявився протилежністю — мовчазний, як комода. Цілими днями сидить у вітальні, дивиться телевізор і бурчить: “Перемикни на риболовлю”. А Соломія, їхня двадцятирічна донька, взагалі живе у телефоні, але при цьому встигає з’їсти половину наших запасів. Я одного разу зайшла на кухню, а вона допиває мій улюблений ряжанок. “Ой, я думала, це спільне!” — каже. Спільне, звісно, але не для тебе, Соломіє!
Тетяна Іванівна замість того щоб натякнути родичам, що час і честь знати, лише підливає оливи у вогонь. Вона щодня готує, як на весілля: борщ, вареники, деруни, пироги. А родичі, звісно, у захваті. “Тетяно, ти ж наша годувальниця!” — лепоче тітка Ганна, а сама вимагає додачі. Я спробувала поговорити зі свекрухою, мовляв, може, годі їх так розважати? Але вона лише розвела руками: “Оксанко, як ти можеш? Це ж родина! Вони раз на сто років до нас приїхали!” Ну так, і, здається, збираються залишитися ще на сто.
Тарас, мій чоловік, у цій ситуації — просто чемпіон з нейтралітету. Я йому кажу: “Тарасе, поговори з мамою, нехай скаже їм, що пора додому”. А він: “Оксанко, ну потерпи, вони ж гості”. Гості?! Та в нас уже не дім, а хостел! Я навіть у ванну тепер по розкладу ходжу, бо Соломія там годинами робить селфі. А учора тітка Ганна запропонувала мені “допомогти з прибиранням” і так відтерла мою улюблену пательню, що тепер на ній нічого не смажиться. “Я думала, так краще!” — каже. Краще, звісно, для смітника.
Найкумедніше, що вони ще й плани будують. Тітка Ганна вже заявила, що хоче залишитися до травневих свят, щоб “подивитися, як у нас тут шашлики печуть”. Василь мріє поїхати з Тарасом на риболовлю, а Соломія просить відвезти її у торговий центр, бо у них у містечку “немає нормального одягу”. Я сиджу й думаю: а коли вони взагалі поїдуть? І головне — як мені дожити до цього дня без нервового зриву?
Я вже почала вигадувати плани, як їх відправити. Може, сказати, що в нас починається ремонт? Або що ми їдемо у відпустку? Але Тетяна Іванівна, здається, тільки рада цьому навалу. Учора вона взагалі запропонувала влаштувати великий великодній обід і запросити ще сусідів. “Нехай усі бачать, яка в нас дружна родина!” — каже. Дружна, звісно, тільки я вже почуваюся чужою у власному домі.
Єдине, що мене рятує, — це почуття гумору. Ввечері, коли всі лягають спати, я наливаю собі чай і уявляю, як пишу книгу під назвою “Як пережити навал родичів”. Там будуть розділи про те, як ховати їжу, як посміхатися, коли хочеться ревіти, і як не вбити свекруху за її гостинність. А якщо серйозно, я розумію, що це тимчасово. Вони поїдуть, і наш дім знову стане нашим. А поки що я просто рахую дні до Великодня й молюся, щоб тітка Ганна не вирішила залишитися до літа.
Цікаво, у когось ще є такі родичі? І як ви з ними справляєтеся? Бо я вже на межі, але здаватися не збираюся. Може, до Великодня я стану майстром дзен. Або хоча б навчуся ховати ряжанки так, щоб Соломія їх не знаходила.