Мені, звісно, зовсім не хочеться, але я збираю речі та їду з сином Данилом до моєї мами, Ганни Василівни. А все тому, що вчора, поки я гуляла з дитиною, мій чоловік Дмитро, бачте, вирішив проявити гостинність і впустив до нашої кімнати родичів — двоюрідну сестру Ярину з чоловіком Тарасом та їх двома дітьми, Марійкою та Олексієм. І найжахливіше: він навіть не подумав зі мною порадитися! Просто сказав: “Ти з Данилом можете пожити у твоєї мами, там місця вистачить”. Я досі в шоці від такої нахабності. Це наш дім, наша кімната, а тепер я маю пакувати валізи й поступитися місцем чужим людям? Та вже ні, це занадто.
Все почалося з того, що я повернулася додому після прогулянки з Данилом. Він, як завжди, втомився, капризничав, і я мріяла лише про те, щоб покласти його спати та сама випити чаю в тиші. Заходжу в квартиру, а там — якийсь безлад. У нашій спальні, де ми з Дмитром і Данилом спим, вже влаштувалися Ярина з Тарасом. Їх діти, Марійка й Олексій, носяться кімнатою, розкидаючи іграшки, а мої речі — мої книжки, косметика, навіть ноутбук — акуратно складені в куток, ніби я тут більше не живу. Я стою, наче приголомшена блискавкою, і питаю Дмитра: “Що це таке?” А він з таким спокоєм, ніби про погоду говорить: “Ярина з родиною приїхала, їм ніде зупинитися. Я подумав, ви з Данилом можете до Ганни Василівни поїхати, там же місця багато”.
Я ледве не задихнулася від обурення. По-перше, це наш дім! Ми з Дмитром разом платили за цю квартиру, облаштовували її, вибирали меблі. А тепер я маю їхати, бо його рідні захотіли пожити у місті? По-друге, чому він навіть не запитав мене? Я б, може, і погодилася допомогти, але хоча б обговорили, як це організувати. А так — просто поставив перед фактом. Ярина, до речі, навіть не вибачилася. Вона лише посміхнулася й сказала: “Оленко, не переживай, ми ненадовго, пару тижнів усього!” Пару тижнів? Та я й пари днів не хочу, щоб мої речі торкалися чужі люди!
Тарас, чоловік Ярини, взагалі мовчить, як партизан. Сидить на нашому дивані, п’є каву з моєї улюбленої чашки і киває, коли Ярина щось каже. А їх діти — це окрема історія. Марійка, якій років шість, вже розлила сік на наш килим, а Олексій, чотирирічний, вирішив, що моя шафа — ідеальне місце для хованок. Я намагалася натякнути, що це не готель, але Ярина лише махнула рукою: “Ой, діти ж, що з них взяти!” Ну звісно, а прибирати за ними, мабуть, мені.
Я спробувала поговорити з Дмитром наодинці. Сказала, що мені боляче, що він ухвалив таке рішення за моєю спиною. Пояснила, що Данилові потрібна стабільність, свій куточок, своє ліжечко. А возити трирічну дитину до мами, де він спатиме на розкладці, — це не вихід. Але Дмитро лише знизав плечима: “Олена, не драматизуй. Це ж родина, треба допомагати”. Родина? А я з Данилом, виходить, не родина? Я так розлютилася, що ледь не розплакалася. Але замість цього пішла збирати речі. Якщо він думає, що я мовчатиму й терпіти, він помиляється.
Моя мама, Ганна Василівна, коли дізналася, що сталося, була в лютості. “Це що, Дмитро тепер вирішує, кому у вашому домі жити? — обурювалася вона по телефону. — Приїжджай, Оленко, я вас з Данилком прийму, а з чоловіком потім розберешся”. Мама у мене жінка з характером, вона вже готова їхати до нас і виганяти незваних гостей. Але я поки не хочу скандалу. Я просто хочу, щоб мій син був у комфорті, а я могла спокійно подумати, що робити далі.