Ми з чоловіком, Богданом, збиралися видавати нашу доньку Соломію заміж. Соломії вже 27 років, час і свою родину створювати, тим паче що вона зустріла гідного хлопця — Дмитра. Він серйозний, працює інженером, до Соломії ставиться з турботою, та й ми з Богданом його одразу прийняли. Все йшло до весілля, ми вже почали обговорювати дату, сукню, гостей. Та коли я дізналася, яким “посагом” забезпечила свого сина Дмитра його мати, Марія Іванівна, я ледь не втратила мову. Це що, у 21 столітті ми знову в Середньовіччі граємо, де посаг вирішує, хто кого вартий?
Соломія у нас дівчина розумна. Закінчила університет, працює маркетологом, сама себе забезпечує. Ми з Богданом завжди вчили її бути незалежною, щоб вона не розраховувала лише на чоловіка. Але, звісно, як батьки, ми хотіли допомогти молодій родині на старті. Вирішили подарувати їм гроші на перший внесок за квартиру, щоб вони могли оформити іпотеку. Додатково я потихеньку збирала для Соломії “посаг” — гарну постільну білизну, кухонний сервіз, навіть нові штори купила, щоб їхнє гніздечко було затишним. Думала, це дрібниці, але вони покажуть, що ми піклуємося. А Дмитро, як наречений, теж обіцяв внести свою лепту — у нього були заощадження, і він казав, що хоче, щоб у них із Соломією все було на рівних.
І от, минулого тижня ми з Богданом поїхали до Марії Іванівни, щоб обговорити весілля. Вона жінка видатна, завжди з зачіскою, ніби з салону, і з таким тоном, ніби вона знає все на світі. Сіли за стіл, п’ємо чай, і тут вона починає: “Олено Петрівно, а що ви Соломії в посаг даєте? У нас же традиція, щоб наречена із достатком у родину входила”. Я спершу подумала, що вона жартує. Який посаг? Це що, ми корів і скрині із золотом маємо привозити? Але Марія Іванівна була серйозна. І тут вона видає: “Я своєму Дмитру дала авто, повністю оплачене, і половину вартості квартири. А що у вас?”
Я ледь чашку не впустила. Авто? Половина квартири? Це що, вона тепер нам рахунок виставлятиме за свого сина? Я, звісно, стрималася, посміхнулася і сказала, що ми теж допомагаємо дітям, але подробиці обговорювати не стала. А всередині все кипіло. Ми з Богданом не мільйонери, але для Соломії зробили все, що могли. А тепер виходить, що наш посаг — це “дрібниці”, а Марія Іванівна прямо-таки принца виховала, якого ми маємо задарювати?
Повернувшись додому, я все розповіла Соломії. Вона лише розсміялася: “Мамо, та яка різниця, що вони дають? Ми з Дмитром самі впораємося”. Але мені було прикро. Не за себе, за Соломію. Вона така світла, добра, а тепер її наче оцінюють за якоюсь середньовічною шкалою. Я поговорила з Богданом, але він, як завжди, вирішив не нагніати: “Оленко, не забивай собі голову. Головне, що молодята люблять одне одного”. Легко йому казати, а я не можу заспокоїтися. Чому це ми маємо виправдовуватися перед Марією Іванівною? І головне, звідки в неї такі запити? Вона що, думає, що її Дмитро — товар на ринку, а ми маємо за нього “заплатити”?
Через пару днів Соломія розповіла, що Дмитро теж не в захваті від маминих розмов. Він сказав, що авто та гроші — це, звісно, добре, але він не хоче, щоб весілля перетворювалося на торги. “Я одружуюся із Соломією, а не із її посагом”, — сказав він їй. І ось тут я трохи відтанула. Дмитро — хлопець з головСоломія посміхнулася мені у відповідь: “Знаєш, мамо, я вже давно зрозуміла, що найкращий мій посаг — це те, що ти й тато вклали в мене, а не те, що можна купити за гроші”.