Скандал у селі через рідню
“Як ти могла їх за двері виставити? Це ж твоя рідна тітка Ольга і двоюрідна сестра Мар’яна! Їм і так важко, Мар’яна розлучилася, сама сина виховує!” – кричала мама, Наталя Михайлівна, майже зі сльозами на очах. А тепер ще й по селу пішли чутки, що я, Софія, безсердечна, вигнала родичів на вулицю. Сусідки шепочуться, знайомі подивляються, а мені вже нудно від усього цього. Я ж не чудовисько, у мене були причини їх попросити піти! Та хто мене почує, коли в селі легше засуджувати, ніж розбиратися? Втомилася виправдовуватися, але мовчати більше не можу – треба розповісти, як усе було.
Все почалося місяць тому, коли тітка Ольга і Мар’яна з її сином Данилком приїхали до нас додому. Мар’яна недавно розлучилася з чоловіком, який, за її словами, був “не подарунок”. Залишилася вона сама з п’ятирічним Данилком, без роботи й без житла – їхню квартиру забрав колишній. Тітка Ольга, її мати, теж вирішила переїхати з міста в село, бо “у квартирі їй тісно”. Вони подзвонили мені й попросилися пожити у нас, поки не знайдуть, де оселитися. Я, звісно, не відмовила – рідня ж. Ми з чоловіком живемо у просторій хаті, у нас двоє своїх дітей, але місце знайдеться. Думала, пару тижнів перекантуються, і все. Як же я помилялася.
З першого дня тітка Ольга почала поводитися так, ніби це її дім. Вона переставляла меблі, бо “так краще світ падає”, лізла на кухню, критикувала мої борщі: “Софійко, ти що, без лаврового листу вариш?” Я терпіла, посміхалася, але всередині вже кипіла. Мар’яна, замість шукати роботу чи житло, цілими днями сиділа у телефоні чи скаржилася, як їй важко. Її Данилко, звісно, хлопчик хороший, але носився по хаті, як вихор, ламав іграшки наших дітей, а Мар’яна лише знизувала плечима: “Він же дитина, що з нього взяти?” Я пропонувала їй допомогу – пошукати вакансії, посидіти з Данилком, поки вона на співбесідах. Але вона відповідала: “Софійко, не тисни, мені й так несолодко”.
Через два тижні я зрозуміла, що вони не збираються їхати. Тітка Ольга заявила, що хоче залишитися в селі назавжди, і почала натякати, що ми могли б “зробити для них прибудову до хати”. Мар’яна підтримала: “Так, Софійко, вам же хата дісталася від батьків, а ми з Данилком що, на вулиці житимемо?” Я остовпіла. Це що, я тепер маю їх утримувати, тому що вони “бідні родичі”? Ми з чоловіком роками працювали, щоб привести цю хату в порядок, ростили дітей, платили кредити. А тепер я маю ділити свій простір з людьми, які навіть дякувати не вміють?
Я намагалася поговорити з ними по-доброму. Сказала: “Олю, Мар’янТепер сиджу й думаю: може, й справді варто було ще трохи потерпіти, але потім згадую, як Данилко розбив мою улюблену чашку, а Мар’яна навіть не підняла вії.