Ранковий сюрприз від свекрухи
«Доброго ранку, невісточко!» — промовив свекор, Петро Іванович, щиро посміхаючись і відчиняючи двері. За ним увійшла свекруха, Ганна Миколаївна, з таким невинним виглядом, ніби вона зовсім нічого не накоїла. Вона легко усміхнулася і значуще глянула у бік кухні, де, як виявилося, залишила свій «подарунок». Я, ще не підозрюючи, що мене чекає, кивнула у відповідь, але через п’ять хвилин ледь не скрикнула. Ця жінка вміє дивувати, але не завжди так, як мені б хотілося. І ось я сиджу, намагаючись зрозуміти: чи сміятися, чи схопитися за голову, адже такі сюрпризи від Ганни Миколаївни — це вже традиція.
Ми з чоловіком, Олегом, живемо разом із його батьками вже півроку. Коли ми одружилися, вони наполягли, щоб ми переїхали до них — будинок просторий, місця всім вистачає, та й «родина має бути разом». Я погодилася, хоча в глибині душі мріяла про свою оселю. Петро Іванович — людина добродушна, з ним легко: він або в майстерні щось лагодить, або дивиться футбол, не втручаючись у мої справи. А ось Ганна Миколаївна — це окрема історія. Вона не зла, ні, але в неї є талант лізти туди, куди її не просять, і називати це «турботою». І її «сюрпризи» — завжди щось із підковиркою.
Того ранку я, як завжди, прокинулася раніше, щоб приготувати сніданок. Олег уже поїхав на роботу, а я планувала зробити млинці, заварити каву і спокійно розпочати день. Але, зайшовши на кухню, остолбеніла. На столі стояв величезний горщик, накритий кришкою, а поруч — записка: «Оленко, це вам на обід, смачного!» Я підняла кришку і ледь не здивувалася: там був борщ, але не звичайний, а якийсь дивний — з купою капусти, незрозумілим запахом і, здавалося, цілим пучком кропу. Я люблю борщ, але цей виглядав так, ніби Ганна Миколаївна вирішила змішати все, що знайшла в городі, і додати спецій з найближчого магазину.
Я обернулася і побачила свекруху, яка якраз увійшла на кухню. «Ну що, Оленко, сподобався мій сюрприз?» — запитала вона з такою гордістю, ніби це не борщ, а кулінарний шедевр. Я вимушено посміхнулася і пробурмотіла: «Дякую, Ганно Миколаївно, дуже… оригінально». А вона продовжила: «Я вчора до пізньої ночі варила, щоб ви з Олегом не голодували. Ти ж усе на дієтах, а чоловікові потрібна справжня їжа!» Справжня їжа? Мої млинці, до речі, Олег їсть із задоволенням, і ніхто ще не скаржився. Але сперечатися з Ганною Миколаївною — це як намагатися перекричати трактор.
Я вирішила не здаватися і натякнути, що ми самі впораємося. «Ганно Миколаївно, — кажу, — дякую, звісно, але ми з Олегом зазвичай готуємо щось легке. Може, не варто так напружуватися?» А у відповідь почула: «Ой, Оленко, не дякуй, я ж для вас стараюся! Ти ще молода, навчишся господарювати». Навчуся? Я готую з п’ятнадцяти років, і мої вареники на всіх святах зникають швидше, ніж її «фірмові» деруни! Але Ганна Миколаївна, схоже, вважає, що без її борщу ми тут зовсім пропадемо.
Це не перший її «сюрприз». Минулого тижня вона притягла з льоху три банки квашеної капусти і поставила їх прямо в нашу холодильну шафу, витіснив«Оленко, — додала вона, дивлячись на мене з тріумфом, — сьогодні я спекла паляниці, тож вечеря вже готова, тобі залишається лише нагріти».