Мити підлоги у домі свекрів? Дякую, не треба! Я, Соломія, у свої вісім тридцять вирішила — досить жити для інших. Не буду бігати з ганчіркою по їхньому розкішному маєтку. Мої свекор з тещею, Микола Гнатович і Марія Олексіївна, мають 93 і 84 роки, і, звісно, вони вже не справляються самі. Мій чоловік, Богдан, їхній єдиний син, народився, коли їм було за сорок, і тепер усі дивляться на мене, ніби я їхня рятівниця. Але я не підписувала контракт на прислугу! Сусіди базікають, родичі натякають, а я сказала: досить. Мій час — мій.
Ми з Богданом одружені одинадцять років, і весь цей час я намагалася бути ідеальною невісткою. Свекори — люди характерні, але не злі. Микола Гнатович, незважаючи на літа, ще жвавий: гуляє з паличкою, перечитує старі газети, любить розповідати про час, коли був молодим. Марія Олексіївна слабша, більше сидить у кріслі, в’яже або дивиться телесеріали. Їхній дім — великий, старовинний, з дерев’яними підлогами і купою кімнат, які вони категорично відмовляються здавати. “Це наше гніздо,” — кажуть вони. І я б не заперечувала, якби це “гніздо” не перетворилося на мій клопіт.
На початку нашого шлюбу я часто приїжджала, допомагала з прибиранням, готувала, возила їх до лікарів. Мені це не важко було — я думала, тимчасово. Але роки минули, а їхні вимоги зросли. Тепер кожен наш візит супроводжується зітханнями Марії Олексіївни: “Ой, Соломійко, тут би підмести, таке сміття.” А Микола Гнатович додає: “Так, невісточко, ти ж у нас спритна, упораєшся.” Спритна? Я працюю в рекламній агенції, виховую двох дітей, плачу кредит за квартиру. Коли мені бути їхньою покоївкою?
Минулого тижня все дійшло до межі. Ми завітали на вихідні, і Марія Олексіївна одразу сунула мені відро: “Соломіє, помий підлогу, а то я вже не можу, спина болить.” Я оніміла. Невже я тепер офіційно прибиральниця? Я відмовилася: “Маріє Олексіївно, вибачте, у мене теж спина болить, та й справи чекають.” Вона скривилася, а Микола Гнатович буркнув: “Молоді зараз ледачі.” Ледачі? Я після роботи забираю дітей зі школи, перевіряю уроки, їм на бігу, а вони мені про лінь?
Я сказала Богдану, що більше не буду мити їхні підлоги. Він, за звичкою, почав мирити: “Соломійко, вони старенькі, їм важко. Ну поможи разочок, що тобі коштує?” Разочок? Це щораз! Я нагадала, що в них є пенсія, можуть найняти когось. Але Богдан лише зітхнув: “Ти ж знаєш, вони чужих не пускають.” А я, виходить, не чужа, можна мене ганяти? Я поставила умову: або ми знаходимо помічницю, або я більше не торкатимусь їхньої лахміття. Богдан обіцяв поговорити, але я знаю — він ніколи не перечить батькам.
Сусіди, звісно, вже знають. У нашому містечку плітки розносяться швидше за вітер. Якось тітка Параска, їхня сусідка, зустріла мене в магазині і почала: “Соломійко, як же так, старенькі, а ти їм не допомагаєш? Вони ж для Богдана все віддали!” Я ледве стрималася, щоб не відрубати: “А я для нього й дітей нічого не роблю?” Чому всі вважають, що я повинна присвятити себе їхньому дому? Я поважаю Миколу Гнатовича й Марію Олексіївну, але я не їхня служниця. У мене своя родина, свої мрії. Хочу записатися на танці, поїхати з дітьми на море, просто почитати книжку, не думаючи про чиїсь куточки.
Я запропонувала компроміс: ми з Богданом будемо допомагати з покупками, відвозити до лікаря, але прибирання — не моя справа. Марія Олексіївна скривилася: “Соломійко, ти що, нам незнайомців у хату заводити?” А Микола Гнатович додав: “Ми думали, ти нам як рідна.” Як рідна? Рідна — не значить безкоштовна робоча сила! Я не вибухнула, але всередині клекотіло. ЧЯ більше не дивлюся на те відро – воно може чекати там вічно, поки вони самі не зрозуміють, що я не їхня служниця, а людина з власним життям.