**Щоденник Олександра Петровича: Дирчасті шкарпетки мого сина**
Коли мій син Тарас із невісткою Олесею завітали до мене на вечерю, я, як завжди, накрив стіл на славу: борщ з пампушками, деруни, сало, салат — усе, що він так любить. Але коли Тарас роззувся в передпокої, я мало не впав: на обох його шкарпетках стирчали діри, з яких нахабно визирали пальці! Я завмер, ніби від грому. Невже це мій син, якого я виховував, одягав, вчив дбати про себе, ходить у таких обірках? І де, прошу, очі в його дружини? Це вже якась межа! Досі не можу забути цю картину, і мені треба виговоритись, інакше просто вибухну від обурення.
Я, Олександр Петрович, все життя докладав зусиль, щоб Тарас не знав потреби. Шив йому сорочки, купував найкращі чоботи, навіть якщо самому доводилось затягувати пасок. Він виріс, став програмістом, одружився з Олесею — дівчиною, яка мені тоді здавалася доброю та господарною. Вони живуть у своїй хаті, обидва працюють, начебто все гаразд. Я не лізу в їхнє життя, але час від часу запрошую на вечерю, щоби побачитися, пригостити домашньою їжею. І ось — просто жах від цих шкарпеток! Це не просто діри, це крик про допомогу, знак, що в їхньому домі щось пішло не так.
Все почалося, коли вони зайшли до хати. Я, як завжди, метушився, розставляв тарілки, підігрівав деруни. Тарас зняв черевики, і я кутком ока глянув на його ноги. Спершу подумав, що це мені виділося: неможливо, щоб мій син, завжди охайний, ходив у таких лахміттях. Але ні — шкарпетки виглядали, наче пережили Чорнобиль: діри з обох боків, п’яти стерті, а пальці висовувались, ніби просилися на волю. Я завмер, навіть виделку випустив. Олеся, помітивши мій погляд, усміхнулася: «Ой, Олександре Петровичу, це він сам, я йому сто разів казала купити нові». Сам? А ти, кохана, куди дивилась?
За вечерею не міг зосередитись. Дивився на Тараса, який із задоволенням уплітав борщ, і думав: як так сталося? Я ж його не для того виховував, щоб він ходив, як жебрак. А Олеся сиділа, балакала про роботу, ніби нічого й не трапилося. Не витримав і сказав: «Тарасе, сину, що в тебе зі шкарпетками? Це ж сором!» Він зніяковів, знизав плечима: «Тато, ну звичайні старі, не встиг викинути». Не встиг? А Олеся додала: «Олександре Петровичу, він сам їх одягає — я не контролюю його гардероб». Не контролюєш? А хто має дбати про чоловіка, як не дружина?
Намагався стримуватись, але всередині кипіло. Після вечері, коли Олеся пішла до вітальні, я пошепки запитав Тараса: «Сину, у вас грошей на шкарпетки нема? Чи прати не коли?» Він тільки відмахнувся: «Тато, годі, усе гаразд. Просто не помічав». Не помічав? Та ці діри видно аж із сусіднього села! Хотів поговорити з Олесею, але побоявся, що вона знову віджартується. Замість цього поліз у комод, дістав нові шкарпетки, куплені йому на День народження, і підсунув: «Візьми, перевдягни, а то очі болять дивитись». Він подякував, але я відчув — йому байдуже.
Відпустив їх додому, але спати не міг. Думав: як так? Олеся, наОлеся працює, втомлюється, проте хіба це виправдовує те, що мій син ходить, наче звалищний пес?