Дивний комісійний магазин
Я часто згадую своє дитинство, і завжди перед очима постає той комісійний магазин — наче крамниця див, куди ми з подругами забігали після школи. Мені було одинадцять, я вчилася в п’ятому класі, і світ здавався сповненим таємниць. Разом з Олею та Соломією ми перетворювали звичайні дні на пригоди, а той магазин був нашим скарбом, місцем, де кожна річ зберігала власну історію. Навіть зараз, через роки, я заплющую очі й бачу його полиці, запах старих книжок і той дитячий захват, який уже не повернути.
Того року ми з дівчатами були нерозлучні. Оля, з її вічно розкуйовдженими косами, мріяла стати археологинею, а Соломія, найсерйозніша з нас, носила у рюкзаці зошит, куди записувала «важливі думки». Я, Марічка, була десь посередині — любила фантазувати, уявляючи себе то героїнею книжки, то мандрівницею. Після уроків ми не спішили додому, а бігли до комісійного магазину на розі нашої вулиці. Він був старий, з потертою вивіскою та скрипучими дверима, але для нас це була печера Аладдіна, сповнена загадок і див.
Магазин був невеликим, але всередині здавалося, що він безмежний. Полиці ломилися від речей: стародавні свічники, пошарпані книжки, сукні з мереживними комірами, годинники, що давно зупинилися. Продавчиня, тітка Ганна, завжди сиділа за прилавком із в’язанням та лагідно бурчала: «Дівчатка, не бешкетуйте, нічого не розбийте!» Але ми й не думали бешкетувати — ми були дослідницями, шукачками скарбів. Оля одного разу знайшла мідну брошку у вигляді жука й заявила, що це талісман єгипетської принцеси. Соломія перегортала пожовклі журнали мод, мріючи пошити таку саму сукню. А я любила книжки — особливо одну, з пошарпаною обкладинкою, про піратів. Я уявляла, як знаходжу мапу скарбів, сховану між сторінками.
Одного холодного листопадового дня ми знову заскочили до магазину. На вулиці моросив дощ, наші черевики хлюпали, але всередині було тепло й пахло пилом та лавандою. Я одразу кинулася до улюбленої полиці з книжками, а Оля потягла Соломію до коробки з біжутерією. «Марічко, іди сюди! — гукнула вона. — Дивись, яке каблучко!» На її долоні лежало тоненьке каблучко із зеленим камінцем, тьмяним, але все одно чарівним. «Це точно із замку!» — заявила вона. Соломія, примружившись, додала: «Або зі скрині якоїсь баронеси». Ми реготали, приміряли каблучко по черзі, і я відчувала себе героїнею казки.
Тітка Ганна, помітивши наше збудження, підійшла й усміхнулася: «Подобається? Це всього п’ять гривень, дівчатка. Біжіть, поки не забрали». П’ять гривень! У нас у кишенях було лише на булочки в шкільній їдальні, але ми не розгубилися. «Давай зкинемось!» — запропонувала я. Ми витрусили всі монетки з кишень: у мене було дві гривні, в Олі — одна і дріб’язок, у Соломії — півтори. Не вистачало, але ми не здавалися. «Тіто Ганно, — благала Оля, — можна в борг? Ми завтра принесемо!» Тітка Ганна похитала головою, але очі в неї сміялися: «Гаразд, забирайте, але щоб завтра борг віддали!»
Ми вийшли з магазину, ніби здійснили подвиг. Каблучко лежало в кишені у Соломії, і ми по черзі торкалися його, наче воно справді було чарівним. Дома я не могла заснути, уявляючи, що каблучко належало якійсь мандрівниці, яка перетнула моря. Наступного дня ми з дівчатами віддали борг — я навіть відмовилася від булочки, щоб зібрати свої п’ятдесят копійок. І хоча каблучко потім загубилося (Оля клен(Оля кленалася, що залишила його в рюкзаку), але ті емоції залишилися зі мною назавжди.