Мій сон почався з того, що о п’ятій ранку в суботу мене й мого чоловіка, Тараса, ніби блискавкою збудила моя мама, Оксана Василівна. Двадцять років вона працювала за кордоном — у Чехії та Італії, а тепер, повернувшись додому, перетворилася на сонечко, яке світить нам у вічі ще до світанку в вихідний! Це час, коли звичайні люди сплять, а ми з Тарасом метушимося по хаті, бо мама вирішила, що ранок — ідеальний момент для прибирання, вареників та розмов про життя. Я її люблю, але інколи хочеться заритися в ковдру й удати, що не чую її бадьорого: «Галю, вставай, уже південь!»
Моя мама — жінка-вітер. Двадцять років вона працювала далеко від дому, щоб ми з братом мали все необхідне. Поки ми росли, вона мила вікна в чеських будинках, доглядала за італійськими літніми людьми, надсилала нам гривні на навчання та одяг. Я завжди нею пишалася, хоч і сумувала страшенно. Рік тому вона повернулася — з валізкою спогадів, звичкою прокидатися з півнями та енергією, якої вистачило б на цілу хату. Ми з Тарасом запросили її жити з нами в нашій хаті, щоб вона нарешті відпочила. Але відпочинок для Оксани Василівни — це наче казка. Вона відпочиває, лише коли спить, а спить вона, здається, кілька хвилин на добу.
Тієї суботи я мріяла виспатися. Тиждень був важким, і я хотіла полежати, випити кави в тиші, подивитися фільм. Але о п’ятій ранку почула, як на кухні щось дзвеніло, а потім мамин голос: «Галю, Тарасе, швидше сюди! Я тісто на палянички замісила!» Я відкрила око, подивилася на Тараса — він лежав, зарившись у подушку, і стогнав: «Галю, твоя мати нас уб’є». Я прошепотіла: «Терпи, це ж моя мама». Але в душі вже готувалася до нового маминого вихору.
Ми спустилися на кухню, а там — бурхлива дія. Мама у вишитому фартушку місила тісто, на плиті кипів борщ, а на столі стояла миска з грибами для начинки. «Мамо, — кажу, — навіщо так рано? Можна ж і вдень спекти». А вона, не відриваючись від тіста: «Галю, ранок — золотий час! Поки ви спите, життя йде!» Життя? О п’ятій? Тарас, намагаючись бути ввічливим, сказав: «Оксано Василівно, можу каву зварити?» Але мама лише махнула рукою: «Кава потім, Тарасе, вмієш гриби нарізати?» Мій бідний чоловік, який у житті гриби бачив тільки в супі, покірно взяв ніж.
Я люблю мамину енергію, але іноді вона мене виснажує. Вона не просто готує — вона перетворює кухню на поле бою. За годину ми з нею порубали гриби, замісили нову порцію тіста й насмажили дерунів, тому що «борщ без дерунів — не борщ». Тарас намагався втекти під приводом «перевірити пошту», але мама його перехопила: «Тарасе, вимий каструлю, а то Галя не впорається!» Я глянула на чоловіка зі співчуттям — він явно шкодував, що не лишився у ліжку.
Поки ми працювали, мама розповідала історії з-за кордону. Як вчила чеську, щоб лаятися із начальником, як спекла палянички для італійських сусідів, як сумувала за нами. Я слухала й відчувала тепло, але водночас думала: «Мамо, ну чому ти не можеш просто поспати?» Я натякнула: «Може, наступної суботи поспимо хоча б до сьомої?» Але вона лише засміялася: «Галю, о сьомій ранку день уже кінчається!» Кінчається? Та він ще й не починався!
Опівдні кухня сяяла, палянички пеклися, борщ пахнув, а ми з Тарасом виглядали, наче пробігли марафон. Мама, свіжа, як роса, поставила перед нами миски й оголосила: «Ось, діти, справжнє життя! Їжте, а то простине». Ми їли, і я не могла не визнати — борщ був божественним. Тарас прошепотів: «Галю, твоя мати — буря, але готує як сама богиня». Я посміхнулася, але глибоко всередині розуміла — мама така, бо все життя боролася, працювала, виживала. І тепер хоче, щоб ми жили так само — на повну, навіть якщо це починається о п’ятій ранку.
Я розповіла подрузі про мамині ранні підйоми. Вона сміялася: «Галю, це ж твій скарб! Потерпи, вона вчить тебе жити». Вчить? Може. Але я все ж мрію про суботу, коли ми з Тарасом прокинемося в тиші, без маминого «вставайте, уже день минає». Я навіть запропонувала компроміс: «Мамо, може, у неділю варимо вареники, а в суботу спимо?» Вона лише похитала головою: «Галю, у неділю ми на город картоплю садитимемо!» Садитимемо? Тарас, почувши це, ледь не поперхнувся чаєм.
Тепер я вчусь балансувати між любов’ю до мами та бажанням зберегти свої нерви. Вона — моє сонце, мій герой, але іноді це сонце пече надто сильно. Я вдячна їй за все, що вона для нас зробила, за її борщ, за її невгамовний запал. Але все ж сподіваюся переконати її на одну тиху суботу. А поки я беру ложку, їм її суп і думаю — може, о п’ятій ранку й справді є своя магія? Просто яТака магія, напевно, є, але помітити її можна лише після третьої чашки кави.