Мамине ранок о 5:30
Минулої суботи ми з чоловіком Тарасом прокинулись о п’ятій ранку, наче хтось облив нас крижаною водою. Все через мою рідну матір, Марію Степанівну, яка двадцять років працювала за кордоном — у Чехії та Італії, а тепер, повернувшись додому, перетворилася на сонечко, що світить нам просто в очі о п’ятій тридцяті у вихідний! Це час, коли звичайні люди сплять, мріючи про відпочинок, а ми з Тарасом метушимося по хаті, бо мама вирішила, що ранок — ідеальний момент для прибирання, вареників та розмов по душі. Я її дуже люблю, але інколи хочеться сховатися під ковдру й удати, що не чую її бадьорого: «Оленко, вставай, день минає!»
Моя мати — жінка-вихор. Двадцять років вона працювала на чужині, щоб поставити нас із братом на ноги. Поки ми росли, вона мила підлоги у чеських будинках, доглядала за італійськими літніми людьми, присилала нам гроші на навчання та одяг. Я завжди нею пишалася, хоча й сумувала страшенно. Рік тому вона повернулася — з валізою історій, звичкою вставати зі світанком та енергією, якої вистачило б на цілу родину. Ми з Тарасом запросили її жити з нами, щоб вона, нарешті, відпочила. Але відпочинок для Марії Степанівни — це, здається, міф. Вона справді відпочиває лише тоді, коли спить, а спить вона, мабуть, годину-дві на добу.
Тієї суботи я мріяла виспатися. Тиждень був виснажливим, я хотіла повалятися, випити кави в тиші, подивитися фільм. Але о п’ятій тридцяті почула, як на кухні щось дзвенить, а потім мамин голос: «Оленко, Тарасе, швидше сюди! Тісто на пиріжки вже чекає!» Я розплющила очі, подивилася на Тараса — він лежав, зарившись у подушку, і стогнав: «Олю, твоя мати нас зіб’є з ніг». Я прошепотіла у відповідь: «Терпи, це ж моя мама». Але в думках я вже готувалася до нового маминого вихору.
Ми спустилися вниз, а там уже кипіла робота. Мама, у своєму кольоровому фартусі, замішувала тісто, на плиті шкварчали котлети, а на столі стояла миска з сиром для начинки. «Мамо, — почала я, — можна ж і пізніше готувати?» Вона ж, не відриваючись від роботи: «Оленко, ранок — золотий час! Поки ви спите, життя йде!» Життя? О п’ятій ранку? Тарас, намагаючись ввічливо втрутитися, запропонував: «Маріє Степанівно, можу зварити кави?» Але мама лише махнула рукою: «Кава потім, Тарасе, вмієш картоплю чистити?» Бідний мій чоловік, який у житті картоплю тільки їв, покірно взяв ножа.
Я обожнюю мамину енергію, але іноді вона мене виснажує. Вона не просто готує — вона перетворює кухню на поле бою. За годину ми з нею начистили картоплю, замісили другу порцію тіста й наляпали вареників, бо «вареники без сиру — то не вареники». Тарас намагався втекти під приводом «перевірити пошту», але мама його зупинила: «Тарасе, помий миски, а то Оля не впорається!» Я глянула на нього зі співчуттям — він явно жалкував, що не залишився в ліжку.
Поки ми працювали, мама розповідала історії з-за кордону: як вона вчила чеську, щоб лаятися з начальником, як в Італії пекла паски для сусідів, як сильно скучила за нами. Я слухала й відчувала тепло, але водночас думала: «Мам, ну чому б не поспати ще трохи?» Я спробувала натякнути: «А може, наступної суботи поспимо хоча б до сьомої?» Вона лише засміялася: «Оленко, о сьомій уАле тепер, коли ранкове сонце заглядає у вікно, я усміхаюсь, бо зрозуміла — іноді саме ці маленькі моменти роблять наше життя таким щасливим.