Мені сімдесят. Я самотня, як та голка в стозі. Стала тягарем для рідної доньки.
— Донечко, заїдь увечері, благаю… Самотужки не впораюсь…
— Мамо, я по вуха в роботі! Годі скиглити. Гаразд, приїду.
Я стояла біля телефону, стискаючи слухавку, а сльози котилися по щоках. Від образи. Від болю. Від усвідомлення — що для єдиної доньки я тепер лише клопіт. Згадала, як сама вирощувала Софійку, як тягла все на собі. Ніколи в житті їй ні в чому не відмовила. Усе найкраще — їй. Усе — заради неї. Мабуть, у цьому й помилилась. Занадто пестила, занадто любила, занадто вірила, що, зробивши її щасливою, і сама знайду щастя.
Коли Софійці було одинадцять, у моєму житті з’явився чоловік. Вперше за довгі роки я відчула себе жінкою. Але донька влаштувала такий галас, що довелося з ним розійтись. Хоч серце розривалось, я обрала її. Завжди обирала її. А тепер… тепер мені сімдесят. Я самотня. Хвороби підкорили мене, сили покинули, а єдина, на кого сподівалась — моя донька — відмахується від мене, як від набридливої мухи.
Софія вже двадцять років одружена. Має троє дітей, але я їх бачу рідко. Чому? Не знаю. Може, їм теж сказали, що я «надокучаю».
— Мамо, що знову? — увірвалася в двері роздратована Софія.
— Мені призначили уколы… Ти ж медичка, можеш допомогти?..
— Що, цілий тиждень їздити до тебе? Ти жартуєш?
— Софійко, на вулиці ж ожеледь, я просто не дійду до лікарні…
— Ну тоді заплати, щоб був хоча б сенс сюди мотатись! Хіба за «дякую» хтось працює?
— У мене нема грошей…
— От і чудово! Шукай інших! — і грюкнула дверима.
Вранці я вийшла з хати на дві години раніше — повільно йшла по засніженій дорозі, стискаючи в руці направлення, і шепотіла: «Ти впораєшся, лиш би дійти…» А сльози котилися самі. Від болю. Від самотності. Від тих слів, що ніколи не забуду: «Ти — тягар».
Біля входу в лікарню до мене підійшла молода жінка:
— Пропустіть бабусю! Вам погано? Чому ви плачете?
— Ні, дитинко. Не від болю. Від життя…
Вона сіла поруч і вислухала. Я розповіла їй усе. Як не дивно, з незнайомкою говорилося легше, ніж з рідною донькою. Її звали Тетяна. Як виявилося, вона мешкала у сусідньому будинку. Після того дня вона заходила все частіше. Ми подружились. Вона приносила продукти, допомагала з ліками. Просто слухала.
На мої іменини Тетяна прийшла сама. Софія навіть не подзвонила.
— Я не могла не прийти, — сказала Тетяна. — Ви дуже нагадуєте мені мою маму. Поряд із вами так спокійно…
І тоді я зрозуміла: чужа людина дала мені більше, ніж та, кого я виростила з материним серцем.
Ми стали як рідні. Тетяна запрошувала мене на дачу, ми святкували разом, їздили за місто. І зрештою я прийняла важке, але чесне рішення — переписала квартиру на Тетяну. Вона спочатку відмовлялась, казала: «Мені нічого від вас не треба». Але я наполягла. Не за гроші вона зі мною — це було видно. Вона просто була поруч. Коли інших уже не було.
Потім я переїхала до неї — самій жити стало важко. Ми продали мою квартиру, щоб Софія не подавала до суду. І забули про це. На час.
Через рік з’явилась Софія. Зла. Холодна.
— Ти віддала квартиру чужій! Ти принизила мене перед усіма родичами! Ти мусила лишити її мені! Краще б ти померла!
Чоловік Тетяни виставив її за двері, навіть не дав підняти на мене голос.
Ось так. Чужі люди виявились ближчими, ніж рідні. Тетяна стала для мене донькою. А та, кого я носила під серцем, — зрадила. Коли стало важко — відвернулась. Бо їй «нема коли». Бо я «заважаю». Бо любов матері — не капітал. І не актив. Це просто почуття. А почуття тепер — нікому не потрібні.