Третій рік уже мій будинок — не домівка, а випробування. Все почалося, коли мій син Андрій, 35 літній чоловік, привів у нашу двокімнатну київську хату свою нову дружину. Наталку. З двома дітьми від першого шлюбу. Тоді він запевняв — це ненадовго. Надовго. Як часто ми, жінки, віримо цим обіцянкам…
Три роки минули. Наша хатка тепер — не родина, а табір: я, Андрій, його дружина, її двоє дітей і… вона знову вагітна. Мабуть, Господь у старості вирішив не дати мені ані спокою, ані затишку. Ніби за щось карає.
Наталка не інвалід, не хвора, трохи за тридцять. Але працювати не хоче. Каже, що «зайнята дітьми». Хоча діти вранці йдуть у садочок, а вона — ні. Не на роботу. На прогулянку. Чи до подруги. Чи на манікюр. Куди саме — мені невідомо.
Спершу Андрій запевняв: оформить документи, влаштується, візьмуть іпотеку чи орендують житло. Я вірила. Я ж мати — завжди сподіваюся. Але минув рік, другий, настав третій. Нічого не змінилося. Тільки живіт у Наталки округлішав.
Не скажу, що вона груба. Не хамить, говорить ввічливо. Але в домі — нічого не робить. Ані підлогу протерти, ані посуд, ані їжу зварити. Навіть за своїми дітьми не дивиться — врубає мультики, суне їм у руки що-небудь й сидить у телефоні. А ввечері — знову мовчання від неї й галас від дітей.
Уся робота — на мені. Прокидаюся о четвертій ранку. Працюю прибиральницею у двох офісах, повертаюсь о восьмій, не встигаю навіть чаю допити — вже треба прибирати, прати, готувати. Поки всі на роботі, я сама відмиваю кухню, щоб не залипнула від жиру, варю обід. Бо обідня пора — Андрій із дружиною повертаються, треба їсти. Потім знову робота, вечеря, і лише після дев’ятої можна сісти. Інше просто стою біля вікна й плачу. Від безсилля.
Моя пенсія йде на комуналку й продукти. Андрієвої зарплати не вистачає на таку юрбу. А Наталка, звісно ж, «у декреті». Ще до того, як офіційно туди пішла.
Недавно спробувала поговорити з сином. Сказала — хати замало, нас забагато, що я втомилася, здоров’я підводить. Лікар після лікарні (тиск підскочив коло плити) заборонив перенапружуватися. А він лише плечима знизав:
— Мамо, ти тут не сама живеш. Хата й моя теж. Нікуди ми не поїдемо. Грошей нема. Тому терпи.
Ось і вся розмова.
Ось і вся подяка.
Ось і весь син.
Думаю поїхати. Позичити, влізти у борги, але знайти собі куток. Навіть менший, навіть без ремонту. Лише б тиша. Лише б нікого. Бо я вже не витримаю народження ще однієї дитини тут. Тут не життя — тут виживання.
Я більше не живу. Я обслуговую. Я рабиня. У власній хаті. У своїй старості. І найстрашніше — ніхто з них навіть не задумується, як мені. Вони просто існують. І чекають, поки я зварю, приберу, помовчу.
Хочу кричати, але стискаю губи. Більше не можу, але все роблю. Бо інакше — бруд, голод, холод. Бо я — мати. Бо я — бабуся. Бо я — сама.