Мені сьогодні 70. Я сама, як та стіна. Для рідної доньки — лише тягар.
— Донечко, приїдь увечері, прошу… Самостійно я не впораюся…
— Мамо, у мене на роботі аврал! Годі вже скиглити. Добре, приїду.
Я стояла біля телефону, міцно стискаючи слухавку, а сльози самі котилися по щоках. Від образу. Від болю. Від усвідомлення — я стала тягарем для своєї єдиної дитини. Згадала, як сама вирощувала Оксану, як тягла все на собі. Ніколи в житті їй ні в чому не відмовила. Усе найкраще — для неї. Усе — заради неї. Мабуть, у цьому була моя помилка. Я надто її пестила, надто любила, надто вірила, що, зробивши її щасливою, і сама знайду щастя.
Коли Оксані було одинадцять, у моєму житті з’явився чоловік. Вперше за довгі роки я відчула себе жінкою. Але Оксана влаштувала такий скандал, що довелося з ним розійтися. Хоча серце кричало, я обрала доньку. Завжди обирала її. А тепер… тепер мені сімдесят. Я самотня. Хвороби, сили нема, і єдина людина, на кого сподівалася — моя донька — відмахується від мене, як від набридливої мухи.
Оксана вже двадцять років у шлюбі. У неї троє дітей, але я їх бачу рідко. Чому? Не знаю. Може, їй теж сказали, що я «набридаю».
— Мам, що знову? — вривається в двері роздратована Оксана.
— Мені призначили уколы… Ти ж медична сестра, допомогти б…
— Що, цілий тиждень до тебе мотатися? Ти знущаєшся?
— Оксанко, та ж ожеледиця, я просто не дійду до поліклініки…
— Ну то заплати, щоб мені був хоч якийсь сенс сюди їздити! За дякую ніхто не працює!
— В мене нема грошей…
— Ну й чудово! Проси когось іншого! — і грюкнула дверима.
На ранок я вийшла з дому на дві години раніше — повільно йшла засніженим тротуаром, стискаючи в долоні направлення, і шепотіла: «Ти впораєшся, тільки б дійти…» А сльози лилися самі. Від болю. Від самотності. Від слів, які ніколи не забуду: «Ти для мене тягар».
Біля входу до поліклініки до мене підійшла молода дівчина:
— Пропустіть бабусю! Вам погано? Ви плачете?
— Ні, дитинко. Це не від болю. Це від життя…
Вона сіла поруч, вислухала. Я розповіла їй усе. Як не дивно, з незнайомкою говорилося легше, ніж з рідною дитиною. Її звали Наталя. Виявилося, вона живе в сусідньому будинку. Після того дня вона заходила все частіше. Ми подружилися. Вона приносила продукти, допомагала з ліками. Просто слухала.
На мій день народження Наталя прийшла сама. Оксана навіть не подзвонила.
— Я не могла не прийти, — сказала Наталя. — Ви дуже схожі на мою маму. З вами так спокійно…
Тоді я зрозуміла: чужа людина дала мені більше, ніж та, кого я вирощувала з материнським серцем.
Ми стали, як рідні. Наталя запрошувала мене на дачу, ми разом святкували, їздили за місто. І врешті я прийняла тяжке, але чесне рішення — переписала квартиру на Наталю. Вона спочатку відмовлялася, казала: «Мені від вас нічого не треба». Але я наполАле я напологла, і тепер, коли Наталя обіймає мене перед сном, я знаю — справжня родина це не кров, а любов.