Ох, слухай, історія одного хаосу в нашій хаті. Не через мене чи чоловіка, а через зятя. Ця дивина, яку моя донька обрала собі за чоловіка, виявилася ледачою до мозку кісток. Він не працює вже більше року — іноді десь підробляє, а решту часу сидить вдома. Донька тягне на собі всю родину, виховує двох малят, і це ще в декреті! А він? Він просто існує.
Я запропонувала допомогти. Але з умовою. Так, жорсткою і чіткою: більше не дам і гривні, поки вона не розлучиться з цим халявщиком. Бо допомагати їй — значить годувати і його. А я не збираюся фінансувати чиюсь лінь.
З самого початку Богдан мені не подобався. Сподівалася, що вона опам’ятається, але ні — зіграли весілля. Молодість, кохання, ілюзії — затьмарили їй розум. І ось ми розгрібаємо наслідки.
Ми з чоловіком віддали їм бабусину квартиру. Раніше там жили орендарі, і це був єдиний додатковий дохід до пенсії. Але в молодих не було грошей на оренду, і ми пішли назустріч. Лише попросила — зробіть косметичний ремонт, просто оновіть, щоб дітям було затишно.
Богдан і тут показав себе:
— Я цим займатися не буду. Я не майстер, я — гуманітарій. Нехай це роблять ті, хто за це отримує. Треба наймати фахівців.
А на які гроші, прошу? Він не заробив навіть на шуруп. Все, що він вміє — це філософствувати та скаржитися, як йому не везе. Працювати по вечорах не може, у вихідні “має відпочивати”. Звик, мабуть, що все йому винні.
Коли я прямо сказала, що він ледар, образився. “Ви до мене несправедливі”. А донька? Замість підтримки — докори:
— Через вас ми знову посварились. Навіщо ви лізете?
Я вирішила відійти. Але попередила: якщо влетіла — викручуйся сама. Не бігай з простягнутою рукою. Але коли дізналась, що вагітна двійнею, все всередині перевернулося. Думала, Богдан опам’ятається, але ні — нуль реакції. Усе робили ми: і ремонт додатковий, і ліжечка шукали, і навіть по лікарях возили. А він — як сидів на дивані з ноутом, так і сидить.
Оксана хоч і старалася, але вже почала усвідомлювати, з ким зв’язала життя. Разом ми ледве-неледве, але приготували квартиру. Все своїми руками. Він, звісно, потім щось купив на розпродажі, але це не виправдання. Коли в тебе родина — будь чоловіком. А він — просто мешканець у домі, де все роблять інші.
Потім дізнались, як вони взагалі виживають — взяли кредитку. Ні слова не сказали. Ховали. А потім — дзвінок:
— Мам, ми не справляємось. Допоможи…
Я була в шаленстві.
— Оксано! Ти народила дітей від чоловіка, який навіть лампочку не вкрутить! Як ти збиралася тягнути це сама?
— У нас просто тимчасові труднощі…
— Які?! У тебе є житло, є батьки, які все на собі тягнуть. А він навіть роботу знайти не може — то зарплата мала, то їхати далеко, то графік не підходить!
— Мам, ти не розумієш… Він шукає! Просто не хоче працювати за копійки!
— Зате на копійки живемо ми! Ти, твої діти, він — за наш рахунок!
Мені набридло. Я більше не хочу бути “дойною коровою”. Сказала:
— Поки не розлучишся — забудь дорогу до нашого дому. Більше ні копійки. Хочеш жити з ним — живи. Але сама.
Вона розплакалася.
— Ви хочете, щоб мої діти росли без батька?
А я сказала те, що давно тримала в собі:
— Краще без батька, ніж з таким. Без прикладу чоловіка, який живе за рахунок інших.
Я матиЯ люблю її, але іноді найжорсткіша любов — це єдина допомога, яку ти можеш дати.