Як я й мій чоловік Тарас одружилися, нам обом було по двадцять три. Я вже тоді носила під серцем дитину, але нам пощастило — обидва встигли закінчити педагогічний університет. Наші родини не мали статків, ні «золотого дна», ні впливових родичів, ні заощаджень. З перших днів довелося вертітись, щоб вижити.
Я майже не брала декрет. Молока не було — чи через стрес, чи через постійне недожертання — тому рано перевели сина на суміш. В одинадцять місяців віддали його в ясла. Там навчили їсти ложкою, ходити на горщик і засинати без колиски. А ми з Тарасом з головою пірнули у роботу: спочатку знімали квартиру, потім перебралися до гуртожитку, потім назбирали на однушку, а згодом купили двокімнатну у гарному районі.
Кілька років тому придбали дачну ділянку під Києвом. Тарас сам збудував там дерев’яний будиночок: дві кімнатки, банька, пічка. Завезли меблі, облаштували город. Здавалося, тепер можна жити для себе. Нам усього по сорок шість, попереду ще ціле життя.
Але наш син, Богдан, у двадцять три вирішив одружитися. Його наречена, Соломія, була з заможної родини, разом закінчили юрфак. Її батьки — люди з грошима: триповерховий котедж, дорогі авто, бізнес. Їхня донька, звичайно, хотіла весілля у ресторані, лімузин, медовий місяць і… окрему квартиру.
Ми з чоловіком завжди відчували провину перед сином. Все дитинство він провів у садочку, школі, гуртках — бо ми були заклопотані роботою. Компенсували подарунками: іграшки, одяг, поїздки, репетитори. На вісімнадцятиріччя подарували йому старенький, але справний авто. Коли вступив — платили за навчання. І, звісно, не могли відмовити й зараз. Віддали всі заощадження на весілля і… поступилися йому нашою квартирою, переїхавши на дачу.
У Соломіїних батьків був інший підхід — вони вклалися в доньку: купили норкову шубу, золоті прикраси, меблі. Спочатку син був вдячний, але потім змінився. Дзвонив дедалі рідше. Спочатку приїжджав раз на два тижні, потім — раз на місяць. А згодом і зовсім зник.
Одного разу на ринку зустріли нашу колишню сусідку, і вона ненароком кинула:
— Ви що, не знали, що вашу квартиру здають? Богдан із Соломією живуть у її батьків, кажуть, там комфортніше.
У Тараса обличчя побіліло. Ледь на ногах втримався. Зателефонували синові. У відповідь почули холодне:
— Ви самі віддали мені квартиру. Моя дружина не хоче жити у вашій «радянщині», а знімати самому — дорого. Хай орендарі платить.
Коли ми спробували поговорити про довіру та порядність, він закричав:
— Я все життя був жебраком! У інших діти як діти, а в мене — ви! Вчителі, які тільки й уміють, що читати нотації! Я втомився соромитися перед тестем, що мої батьки — звичайні бюджетники!
Після цієї розмови ми вирішили діяти. Не стали судитися, просто приїхали до квартири, поговорили з орендарями — розповіли все. Виявилися розумні люди — через місяць виїхали.
Ми повернулися додому. З сином зв’язку не підтримуємо. Тарас тяжко переживає, і я теж. Так, ми віддали йому все — без умов, з любов’ю. А залишилися з порожніми руками і розбитими серцями.
Може, з часом він усвідомить. А може — і ні. Але одне знаю точно: ніколи не жертвуй усім заради тих, хто цього не вартий.