Ми з чоловіком усього себе позбавляли, аби тільки донькам було добре. Невже я заслужила таке байдуже ставлення від власних дітей?
Коли наші доньки виросли, ми з Віктором, моїм покійним чоловіком, вперше з полегшенням зітхнули. Думали, ось тепер заживемо, стане легше. Але легше не стало — навпаки, одна тягота змінилася на іншу. Усе їхнє дитинство минуло в постійних обмеженнях. Ми працювали на місцевій фабриці: я — пакувальницею, він — токарем. Грошей ледь вистачало на їжу й одяг.
Я пам’ятаю, як раділа, коли вдавалося купити їм щось гарне, аби не гірше, ніж у інших. Ми не їздили на відпочинок, не міняли меблі, носили поношені черевики — лише б у них було все. Вони вчилися в звичайній школі, але виглядали, як королівни. І ми пишалися цим. Я вірила, що колись вони оцінять нашу любов і терпіння.
Коли доньки вступили до університету, витрати лише зросли. Треба було платити за гуртожиток, збирати їм речі, продукти. І ми знову затягнули паски. Я збирала дрібні гроші по кишенях, аби відправити черговий посил. Ми з чоловіком жили однією думкою — аби їм було легше.
Обидві доньки незабаром вийшли заміж, одна за одною. Радість була великою, але недовгою — майже одразу вони оголосили, що чекають дітей. Спочатку я заплакала від щастя, а потім — від страху. Хто сидітиме з онуками, коли вони вийдуть з декрету? Доньки одностайно сказали, що діти ще малі, до садка рано. І попросили мене — їхнє бабусю — допомогти.
Я тоді вже вийшла на пенсію, але підробляла прибиральницею в аптеці. Ми з Віктором порадилися — він сказав, що сам продовжуватиме працювати, а я займуся онуками. І ось почався новий етап: кашки, підгузки, нічні плачі, соплі, мультики — все по колу.
Минуло кілька років. Зяті відкрили власну справу і почали непогано заробляти. Ми раділи за них — таки родина, все до дому. А те, що іноді доводилось «підкинути на продукти» — ну й що, ми звикли.
А потім сталося найстрашніше. Мій Вітя пішов на роботу і не повернувся. Інфаркт. Прямо біля прохідної. Швидка приїхала швидко, але серце не витримало. Моя опора, мій найдорожчий чоловік — пішов назавжди. Ми прожили разом 42 роки. Без нього все стало сірим і порожнім.
Доньки, звісно, поплакали. Побули зі мною на похоронах. А потім забрали онуків і сказали:
— Мамо, час у садочок, спасибі тобі велике, тепер можеш відпочити.
А я лишилася сама. У хаті стало страшно тихо. Ні кроків, ні голосу Віті, ні дитячого сміху. І стало зрозуміло: на одну пенсію я не проживу. Комуналка, продукти, ліки — все стало непідйомним. На ліки грошей не вистачало. Я мовчала. Терпіла. Але одного разу, коли вони заїхали в гості — розповіла. Так, натякнула:
— Дівчата, якби ви хоч трішки допомогли з комуналкою, я б могла купити собі ліки…
Старша відразу відповіла:
— Мамо, ну що ти? У нас і сам— Мамо, ну що ти? У нас і сам нічого немає, ціни скаженіють!
Молодша мовчала, упершися в телефон, а потім вони просто перестали приходити, навіть дзвонити, ніби я винна, що наважилася попросити допомоги.