Старі валізи
Оля з роздратуванням вискочила на ґанок, грюкнувши хвірткою так, що в коморі загарчали собаки. Знову посварилася з бабусею. Все по колу: «Полий город», «Допоможи з варенням», «Не сиди в телефоні». Ніби вона, вісімнадцятирічна дівчина, більше нічим не може занятися влітку!
— Олю! Повернись зараз же, — гукнула їй у слід Надія Степанівна. Але онука вже йшла по запиленою сільською дорогою, ні на кого не озираючись. Іти було нікуди, але повертатися додому — тим більше не хотілося.
Дійшла до ставу, сіла на берег і дивилася, як сонце повільно ховається за лісосмугою. Обида стискала горло: на батьків, які поїхали до Польщі на роботу й залишили її саму; на бабусю, яка замість того, щоб відпустити її до міста, привезла в цю глушину. Оля вже вступила до університету, попереду нове життя — а вона тут із банками в погребі мучиться.
Наступного ранку бабуся постукала у двері:
— Олю, допоможи, га? Треба скляні банки в підвал віднести. Сама я по цих сходах не зійду.
Скриплячи серцем, Оля встала, умилася й пішла. Банки були важкі, а сходи старі. Переносила по декілька разів. Вже на останньому спуску в кутку підвалу помітила засипану пилом, пошарпану валізу.
— Бабусю! А що це за валіза в куті?
— Хіба я знаю… Мабуть, твій дід залишив. Я з тих пір, як його не стало, у підвал не спускалася.
Цікавість охопила Олю. Не слухаючи заперечень бабусі, вона витягла валізу на світло. Тканина облупилася, замок іржавий.
— Кидь цю брудню, — буркнула Надія Степанівна. — Хто знає, що там.
Та Оля вже рилася у старих сорочках, фотографіях і якихось записах. На самому дні лежав охайний конверт. На ньому було написано: «Марійці. Пробачити і зрозуміти». Почерк був знайомий — дідусев.
— Можна? — спитала онука, глянувши на бабусю.
Та кивнула. Оля почала читати. Лист був щирий. У ньому дід Іван благав у якоїсь Марійки пробачення. Розповідав, як сильно її кохав і як усе зруйнував недовірою. Дата — 1967 рік. Бабуся зблідла.
— Це… через рік після нашого весілля, — прошепотіла вона.
— Може, не варто будити минуле, — тихо сказала Оля.
— Ні. Тепер я маю знати. Де те місце, про яке він писав, — «де я зруйнував її мрії»?
Пізно ввечері бабуся попросила онуку знайти квитки до містечка під Житомиром.
— Просто зроби це. Я маю побачити ту вулицю.
Наступного дня вони їхали потягом. Дорога була довгою, і всю її бабуся розповідала. Про молодість, про те, як зустріла Івана, як вийшла за нього по любові. І все ж десь усередині в неї тлів страх, що він не був до кінця з нею.
Прибувши, вони викликали таксі й поїхали за адресою з листа. Дім був дерев’яний, охайний. Поки стояли біля воріт, ззаду почувся голос:
— Вам до мене? З пенсійного?
Обернулися. Перед ними стояла жінка років вісімдесяти, міцна, з ясними очима.
— Добрий день. Вибачте, чи не знаєте Марійку Шевченко? — спитала Надія Степанівна.
— Моя донька, — усміхнулася бабуся. — Тільки живе вона давно у Чернівцях.
— А Івана Коваленка знали? Я його вдова…
Жінка запросила їх у дім. Представилася як баба Параска. Розповіла, як колись Іван служив тут. Марійка, її донька, працювала у лазареті санітаркою. Вони кохали,
