— Він же на мене зовсім не схожий! — вигукнув з екрана герой дешевого серіалу. — Ти що, сліпа? Він — твоя копія!
Віктор напружено посміхнувся і глянув на дружину. Це ж вона запропонувала провести вечір із чаєм та серіалом. Якби хтось тоді сказав, що саме ця «мильна опера» розіб’є його сім’ю на шматки, він би лише розсміявся.
— А я, між іншим, його розумію, — холодно кинув Віктор, не відводячи погляду від телевізора. — Мої сини теж на мене не схожі. Жоден. Усі четверо — твої двійники. Може, і мені варто зробити тест ДНК?
— Дуже смішно, — скривилася Наталка. — Ще щось придумаєш?
— Я серйозно. Мені все розповіли. Я знаю, що діти — не мої.
— Що ти несеш?! Хто тобі це сказав?!
— Один чоловік. Колега. Він просто подивився на наше фото і запитав: «Ти впевнений, що вони твої?» І знаєш, я раптом зрозумів, що ні. Не схожі. Ні зовні, ні характером.
Наталка зблідла. Її серце стиснулося від болю, образи й паніки. Стільки років разом. Стільки пережите — і радість, і біда, і хвороби, і сесії, і пологи. А він… Він просто побачив фото і повірив сторонньому.
— Ти справді думаєш, що я двадцять років обманювала тебе? Що я могла підкинути тобі чужих дітей?! Ти в розумі?!
— Годі вдавати! Ти ж сама бачиш! Вони всі — твої копії! А я для них хто — дядько?
— Хто вона? — раптом запитала Наталка льодяним тоном. — Ця жінка, яка тобі таке в голову вклала?
— До чого тут жінка? Це чоловік! Колега! Він сам через це проходив.
— Звісно. А ти — як дитина. Перший же вітер — і здуло. Розлучаємося?
— Розлучаємося, — спокійно сказав він. — Я хочу зробити тест. Якщо з’ясується, що жоден із них не мій — кінець. Нехай у графі «батько» стоїть прочерк.
Діти, дізнавшись, що батько сумнівається в їхньому рідстві, перестали з ним спілкуватися. Старший, котрому виповнилося вісімнадцять, заявив, що більше ніколи не назве його татом. А молодший, якому лише п’ять, дивився на нього з нерозумінням і питав: «Тату, ти що, образився?»
Сім’я розпадалася. Друзі, рідні, колеги були в шоці. Наталка була в розпачі, Віктор — упертий і глухий до будь-яких аргументів. А причина? Дівчина на ім’я Марічка, нова на роботі, молода, амбітна, з білосніжною посмішкою і манерами мисливця.
— Не зрозумій неправильно, — шепотіла вона Віктору за кавою. — Просто дивно, що діти не успадкували від тебе нічого. Ані рис, ані характеру. Хоча буває й так…
Спочатку він злиться, потім почав сумніватися. А потім — повірив. І ось — суд, аналізи, тести. І чотири висновки: Віктор Коваленко — батько. Біологічний.
Марічка плакала, благала пробачення, клялася, що це кохання. Що не хотіла зла. Віктор одружився з нею через тиждень після розлучення.
Але нового життя не вийшло. На роботі — бойкот. Звільнили швидко. Марічку теж. Друзі відвернулися. Сусіди плювалися йому вслід. А незабаром Марічка зібрала речі й пішла — «не витримала тиску».
Він спробував повернутися. Постукав у знайомі двері.
— Пробач, — сказала Наталка, — ти нам більше не потрібен. У нас все добре.
І Віктор залишився один. Без сім’ї. Без друзів. Без дітей, на яких, як виявилося, був схожий набагато більше, ніж міг уявити.
**Життєвий урок:** Іноді віра в чужі навіювання руйнує те, що було по-справжньому дороге. А повернути втрачене — неможливо.