«Та ж безсовісна! У тебе немає дітей, а я — мати!» — як моя зовиця влаштувала скандал на моєму ювілеї, аби не повертати борг
Мій тридцять п’ятий день народження мав бути тихим, без зайвої помпи. Та життя, як завжди, вміє перетворювати навіть найзвичайнішу дату на справжню драми. За місяць до свята мені подзвонила Олеся — сестра мого чоловіка, з якою в нас від самого початку були напружені стосунки.
— Де плануєш святкувати? — запитала вона так, ніби вже складала валізу.
— Поки не думала про це, — збентежено відповіла я. І так знала, якими бувають Олесині витівки.
— Тобі гроші світяться? Позич нам із Максимом п’ять тисяч гривень. Терміново, поверну через два тижні, — зітхнула вона тим плаксивим тоном, від якого у мене завжди мурашки бігли по спині.
Я не люблю ні позичати, ні давати в борг. Особливо таким, як Олеся. Від самого знайомства вона намагалася «вибити» в мене гроші то на дитячі речі, то на ремонт, то на «зламану» техніку. Я завжди відмовляла — ввічливо, але рішуче. До цього разу.
— У дітей температура, ліки потрібні, — сказала вона, добиваючи мене «святим» аргументом.
Я здалася. Переказала гроші на картку. Минуло два тижні — мовчанка. Місяць — жодного слова. Тоді я вирішила: на ювілеї сама нагадаю.
Святкували у затишній кав’ярні. Гості веселилися, лунали тости. Але я не знаходила собі місця. Олеся з чоловіком прийшли вчасно, балакали, їли, сміялись, ніби нічого й не сталося.
— Я позичила твоїй сестрі п’ять тисяч на ліки, обіцяла повернути за два тижні, — прошепотіла я чоловікові, коли він помітив мій настрій.
— Не поверне, — різко відповів він. — Вона вже п’ять років винна мені три тисячі. Знаю її — грошей ти не побачиш.
Але я все ж вирішила поговорити.
— Олесю, привіт. Дякую, що прийшли. Хотіла нагадати… — почала я обережно, ніби ступала по тонкому льоду.
— Усе просто чудово! — перебила вона, цілуючи мене в щоку. — Страви божественні, особливо салат з ананасом — рецепт даси?
— Я не про це. Ти ж брала в мене гроші місяць тому…
Олеся розсміялася, запрокинувши голову.
— П’ять тисяч? Коли це я в тебе стільки брала? Ти завжди відмовляла, не пригадую такого. Заговорила, чи що?
Я оніміла.
— Я перевела тобі на картку, на ліки. Можу показати переказ, якщо не віриш, — сказала я, відчуваючи, як обличчя спалахує жаром.
Олеся на мить зблідла, але швидко взяла себе в руки.
— А, так… Було таке. Просто я не запам’ятовую непотрібні мені речі, — процедила вона, схрещуючи руки.
— Ти обіцяла повернути за два тижні. Минув місяць, я хотіла б отримати свої гроші…
І тут почалося.
— У тебе совість є?! — вигукнула вона так, що всі за сусідніми столиками обернулися. — У мене діти хворіли, а ти з мене гроші вибиваєш! Звичайно, тобі не зрозуміти, адже у тебе власних дітей нема!
Мене наче обухом по голові. Олеся йшла в наступ.
— А подарунок? Ми купили тобі подарунок! Просто забули вдома. До речі, на п’ять тисяч! Тож ми в розрахунку. Не чекала від тебе такої жадібності!
— Який подарунок? Ви нічого не дарували, — тихо прошепотіла я, приголомшена.
— Забули! Але він є! — гаркнула Олеся. — Годі, ми йдемо! Максиме, ходімо! Нас тут не поважають!
Її чоловік догриз куряче крильце, витер рот рукавом і мовчки пішов за нею.
Щойно вони пішли, до мене підійшла свекруха — Ганна Іванівна. Спокійно взяла мене під руку й відвела убік.
— Сама винувата, що дала. Я своїй доньці не позичаю. Якщо й даю — знаю, що не поверне. Твої п’ять тисяч пішли на підвіску, яку ти бачила на її шиї.
У мене перехопило дух.
— І подарунка тобі ніхто не купував. Вигадка. Скажи дякуй, що не здоров’ям розплатилася. Вважай — за науку, — підморгнула вона, ніби дала мені життєвий урок.
Олеся перестала спілкуватися. Пройшло вісім місяців. Ні дзвінків, ні повідомлень. А потім раптом — вітання не надійшло. І вона образилася.
— Я думала, ви хоча б переказ зробите, — подзвонила й заявила з упЯ більше ніколи не давала грошей у борг без розписки, навіть якщо просили “заради дітей”.