Він не такий, як ви гадали…
– Мама з татом приїдуть на вихідні, – промовила Оксана, намагаючись, щоб це звучало ненав’язливо. – Вони дуже хочуть познайомитися з тобою.
Ярослав, який саме намазував вишневий джем на грінку, завівся. Повільно поклав ножа.
– Чудово, – відповів він, вимушено посміхнувшись. – Я… я теж радий. Дуже.
Але Оксана знала його занадто добре. Відразу помітила, як напружилися його плечі, як він уникає її погляду.
– Ярику, усе буде добре. Вони тебе приймуть, – м’яко сказала вона, беручи його за руку.
Він усміхнувся, але в очах читалися тривога та сумнів.
– Оксанко, твої батьки – інтелігентні, виховані люди… А я – ну, подивись на мене: борода, тату, сережка в вухі. Для них я – як жах наяву.
– Для мене ти – найдобріша людина на світі, – спокійно відповіла Оксана. – І вони це побачать. Побачиш.
Наступний тиждень промайнув у клопотах. Оксана прибирала квартиру, перечитуючи улюблені рецепти мами, виставляла все до дрібниць. Ярослав мовчки допомагав: повісив нові штори, купив свіжі квіти, але кожного вечора виходив на балкон і курив, загублений у думках.
І ось настав той день. Оксана нервувала, поправляючи серветки вдруге й утретє. Ярослав, у білій сорочці з підкачаними рукавами, стараннями розгладжував непокірне пасмо волосся біля дзеркала.
Задзвонив домофон.
– Я відчиню, – видихнув він і вийшов у коридор.
На порозі стояли її батьки – Наталія Михайлівна та Богдан Іванович. Мати розплющила очі, ніби побачила примару. Батько нахмурився, переводячи погляд з його татуйованих рук на сережку у вуху.
– Доброго дня, – спокійно сказав Ярослав, подаючи руку. – Я – Ярослав. Дуже приємно.
Батько після паузи все ж таки стиснув йому долоню, стримано кивнувши. Наталія Михайлівна, відчувши напругу, перша взяла себе в руки:
– Ну що ж, заходьте. Оксанка нас чекає, правда?
Оксана вийшла з кухні, сяючи напруженою посмішкою. Міцно обняла батьків, потім взяла Ярослава за руку й повела далі.
Вечеря проходила у важкому мовчанні. Мати розглядала Ярослава, наче намагаючись розгадати загадку. Батько ставив короткі, чіткі запитання. Ким працю– А головне, – додала Оксана, обійнявши його, – що тепер ми знаємо: справжнє кохання не потребує масок.