Я мріяла про доньку, а Господь подарував сина. І я плакала на його весіллі…
Коли в Олега та Марії розгорталось пишне, яскраве, гучне свято, коли кожен гість піднімав келих за молодих, ніхто не помітив, як у дальньому кутку зали одна жінка нишком витирала сльози. Це була мати нареченого — Ганна Іванівна. І плакала вона зовсім не від зворушення. Серце стискалося не від радості, а від самотності, яка, їй здавалося, тепер стане її вічною супутницею.
Колись її мати сказала: «Сина народиш — будеш потім сама. Народи ще, може, хоч дівчинка вийде. Донька — для матері, син — для дружини». Тоді Ганна лише махнула рукою. Здавалося, попереду все життя, навіщо поспішати?
Ще в молодості вона мріяла про донечку. Уявляла, як промиває зранку маленьке кругле личко, як заплітає кучері, зав’язує стрічки. Вона навіть ім’я заздалегідь вибрала — Соломійка. Купила рожеві пелюшки, попросила подругу не віддавати речі її дитини — враз стануть у пригоді.
Але доля вирішила інакше. Народився хлопчик. Олег. І хоч у жодну Соломійку він, звісно, не вписався, був таким добрим, ніжним і кучерявим, що Ганна довго дивилася на нього й думала: «Ну, майже як дівчинка…»
Поки він був маленьким, його навіть приймали за дівчинку. А потім — підріс, став чоловіком, самостійним, впевненим. Але характер залишився м’яким, добрим, щирим. Вона ним пишалася. Але десь глибоко все одно тліло жаль — раптом у неї справді народилася б та сама Соломійка, якби вона не злякалася, не пішла від чоловіка, не залишилася б сама…
Коли Олег привів додому Марію, Ганна одразу все зрозуміла. Їхні очі, їхній сміх, як вони трималися за руки — це було кохання, справжнє, таке, що буває раз у житті. Ганна тоді так і не змогла сказати те, з чим підійшла. Лише попросила: «Не затримуйся надто…»
Олег слухняно кивнув, але вже тоді в його погляді було ясно: цей хлопець більше не дитина. Він — чоловік, і тепер сам приймає рішення.
Коли через півроку він повідомив, що одружується, Ганна ледь не задихнулася від здивування.
— Може, почекаєте? Хоча б диплом отримаєш… — намагалася вона умовити.
— Мамо, кохання не чекає, — усміхнувся він. — Ми з Марією — сила! Я з нею на все здатний.
Весілля було пишним, веселим, з музикою, танцями. І ось у самий розпал святкування, коли всі раділи, Ганна сиділа осторонь і мовчки дивилася на нареченого. На свого сина. Вже не маленького кучерявого хлопчика, а дорослу людину, яка пішла у своє життя.
Марія не залишилася байдужою. Підійшла, ніжно поклала руку на плече свекрухи:
— Ганно Іванівно, ви плачете? Щось сталося?
— Ні, доню… Це просто… емоції… — відповіла вона і відвернулася.
Але Марія не відступила. І тоді Ганна розповіла їй — про мрію про доньку, про страх залишитися самій, про те, як важко бути жінкою, у якої лише син. Марія слухала, не перебиваючи. А потім обняла її.
— Давайте я стану вашою донею, — сказала вона. — Мені дуже цього хотілося б.
З того дня все змінилося. Марія й Олег зняли квартиру, потім купили власну. Жили окремо, але завжди запрошували Ганну до себе. На свята, на вихідні. Марія часто телефонувала, радилася. А потім… народилася онука. Така кучерява, така мила — копія Олега, і та сама Соломійка з юнацьких мрій.
Коли Ганна вперше взяла малечу на руки, вона заплакала. Але цього разу — від щастя. Марія, побачивши це, лише прошепотіла: «Тепер ви бабусІ тоді Ганна зрозуміла, що її серце знову повне — не донькою, якої вона колись так жадала, а двома люблячими дітьми та онукою, які стали її світом.