Олена та Тарас сиділи за столом, сяючи від щастя. Їхнє весілля гуло на повну: гості танцювали, тости лилися рікою. Після свята молодята вирушили у невеличку подорож — подарунок батьків Олени. Житло в них уже було: затишна хатка, яку залишила їй бабуся. Невелика, але своя, в гарному районі, з ремонтом — для двох якраз. Повернувшись додому, вони з валізами підійшли до дверей. Тарас вставив ключ у замок, але раптом зупинився: двері були зачинені зсередини. Хтось був у їхньому домі! Він здивовано глянув на Олену, натиснув дзвінок, і коли двері відчинилися, обоє завмерли від здивування.
На порозі стояв Іван Петрович, батько Тараса. “Тату? — вирвалося у Тараса. — Ти що тут робиш?” Олена, ще не оговтавшись, помітила, що Іван Петрович виглядав втомленим, з погаслим поглядом. “Посварилися ми з Маріанною, — зітхнув він. — Можна в вас переночую?” Олена збентежилась, але кивнула: “Звичайно, Іване Петровичу, заходьте”. У хаті пахло варениками з м’ясом — батько Тараса встиг приготувати вечерю, знайшовши продукти у холодильнику. “Знав, що ви сьогодні повернетесь”, — соромливо додав він.
Олена та Тарас одружилися після року знайомства. Весілля було галасливим, і Олена вже знала всю родину чоловіка: Іван Петрович, його батько; Маріанна Олександрівна, мачуха, яка з’явилася у сім’ї, коли Тарасу було сім; дві тітки, сестри батька, Ганна та Лілія; і дві зведені сестри Тараса, Віра та Надія. Сестри, обидві вагітні, бурчали на весіллі, заздрячи гостям, адже їм довелося сидіти тихо і пити сік. Олена намагалася бути ввічливою, але відчувала напругу: Маріанна та її доньки завжди трималися осторонь, ніби Тарас був їм чужим.
За вечерею Іван Петрович розповів, що сталося. Віра, старша донька Маріанни, народила передчасно. Дитина здорова, але чоловік Віри їй зрадив, і вона пішла від нього, повернувшись до матері. Маріанна вимагала від Івана грошей на візок та ліжечко, звинувачуючи його в тому, що він зобов’язаний утримувати онуку. “Я не дід, — гірко сказав Іван. — А вона мене ще й вигнала. Картку мою забрала, поки я спав”. Олена слухала, відчуваючи, як у ній росте обурення. Маріанна завжди була владною, але це вже перебор.
Тарас похмурився: “Тату, а ти картку заблокував?” Іван Петрович похитав головою: “Не подумав… Вона й раніше брала”. Олена переглянулася з чоловіком. Вони знали, що Маріанна здає свою квартиру, але живе в будинку Івана Петровича, який частково належить Тарасу — спадщина від його покійної матері. “Вона ще й квартиру твою хоче, — продовжив батько. — Просила, щоб ти, Тарасе, відмовився від своєї частки”. Олена ахнула: “Як так? Це ж твоє, Тарасе!”
Наступного дня Маріанна подзвонила Тарасу. “Ти дорослий чоловік, — почала вона. — Переїхав до дружини, то й розширюйтесь. А свою частку залиш батькові, тобі вона ні до чого”. Тарас холодно відповів: “Це спадщина від мами. Я нічого не віддам”. Маріанна перейшла на погрози: “Якщо не допоможеш Вірі й не віддаси частку, я розлучуся з Іваном!” Тарас лише усміхнувся: “Це найкраще, що ти можеш зробити”.
Він повернувся до батька й запитав прямо: “Тату, ти щасливий з нею?” Іван Петрович завагався, але потім зізнався: “Вона мене використовує. Я втомився”. Тарас запропонував план: оформити дарчу, переписавши квартиру повністю на нього. “Якщо Маріанна залишиться, значить, її ціка”Якщо піде — то її вибір.”