Будинок культури в маленькому провінційному містечку на Волині був старим, але затишним. Дітлахи тіснилися в залі, не відводячи очей від сцени. Там, під світлом потертих прожекторів, знову виступав Тарас Петрович — літній фокусник, якого знав усій окрузі. Його капелюх — пошарпаний, але все ще повний сюрпризів — давно став легендою.
Він не був циркачем у звичному розумінні. Тарас Петрович — людина з добрим серцем і дитячою душею. У кожному його виступі жила магія не фокусів, а надії. Сьогодні — фінальний номер: з капелюха він мав дістати живої курки на ім’я Ганка. Зал завмер.
— А тепер — увага! — урочисто вигукнув фокусник і витягнув із капелюха здивованого птаха.
Дитячий захват заповнив приміщення, як теплий вітер: оплески, крики, сміх. Але коли Тарас Петрович вже збирався кланятися, раптом зустрівся поглядом. Одним-єдиним — не сміючимся, не граючим. Погляд хлопчика років семи, що сидів на останньому ряду і не моргаючи дивився на курку.
— Привіт, малюк. Ти сам? — запитав фокусник, підійшовши.
— А куря справжня? — із захватом прошепотів хлопець.
— Авжеж! Хочеш — погладь. Її звуть Ганка.
Хлопчина обережно підійшов, провів долонею по пір’ю. Очі блищали, губи тремтіли.
— А їй не страшно в капелюсі сидіти?
— Ганка не боїться. Вона смілива. Як ти.
— Денис! — роздався голос.
До них поспішала жінка зі змученим обличчям.
— Ну, Дениску, ну куди ти знову лізеш?! — зітхнула вона і звернулася до фокусника: — Вибачте. Він у нас особливий. Невгамовний.
— Ви його мама? — запитав Тарас Петрович.
— Вихователька. Він із притулку, батьків недавно втратив…
Коли Денис пішов, похиливши голову, фокусник раптом відчув, ніби хтось стиснув його серце: ні, він не може забути цього хлопця.
— Скажіть адресу вашого дитбудинку.
Жінка здивувалася, але назвала вулицю і номер.
Цілу ніч Тарас Петрович не спав. Він згадував, як багато років тому, після розлучення, втратив свого сина. А тепер, дивлячись у вічі цього хлопчака, відчував — доля дає йому другий шанс.
Зранку він прийшов у дитбудинок з великим пакетом цукерок. Денис сидів у кутку, відокремлений від галасливої дітвори. Побачивши Тараса — засяяв. А коли побачив, що той привів із собою Ганку — підскочив від щастя.
Так почалася їхня дружба. Спочатку рідкісні візити, потім — походи в зоопарк, книжки, мультики. Денис прив’язався до нього всією душею. І Тарас Петрович — теж.
Одного дня він наважився і підійшов до Наталії Олегівни, тієї самої виховательки:
— Я хотів би усиновити Дениса.
— Самотньому чоловікові — не дозволять, — м’яко, але з сумом відповіла вона. — Такі в нас закони.
Фокусник похилив голову. Він не знав, що Наталія вже давно спостерігає за ним. І що кожного разу, коли він приходив — її серце билося тривожно. Вона теж полюбила цього дивного, трохи кумедного, але по-дитячому доброго чоловіка.
А за тиждень Денис, сидячи на лавці й тримаючи курчачу лапку Ганки, раптом тихо запитав:
— А можна я буду жити з тобою?
Тарас завмер. Він не знав, як пояснити про документи, про неможливе.
Але хлопчик раптом сказав, довірливо зазирнувши йому в очі:
— А якщо Наталія Олегівна піде з нами? Вона добра. Вона буде тобі дружиною, а мені — мамою. Тоді ми точно будемо родиною.
Фокусник глянув убік. Там, біля вікна, стояла Наталія. І він раптом зрозумів — хлопчик має рацію.
Він підбіг до неї, серце билося, у голові — тисяча думок. Але говорити не довелося. Вона все прочитала в його очах. Вона вже знала.
Денис підбіг і притулився до них обох.
І в ту мить, серед старих стін, серед запаху крейди, фарби та дешевого порошку, у коридорі звичайного притулку народилася родина. Така, про яку мріють у казках.