**Щоденник**
П’ять років тому я вийшла заміж за Дмитра. Це була свідома, зріла подія, керована любов’ю, з вірою, що ми подолаємо будь-які труднощі. Але ще перед весіллям, коли ми прийшли повідомити його матір про наші плани, її перша реакція була ніби відерце крижаної води:
— Не сподівайтеся на мою допомогу. І зі мною ви жити не будете! Я звикла бути господинею і нікому не збираюсь поступатися місцем!
Ми з Дмитром переглянулися. Я була особливо вражена. Адже ще за часів його навчання, за наполяганням тієї ж матері, він переїхав з її квартири на орендоване житло. Мовляв, так буде легше всім. На тому орендованому житлі ми й залишилися після весілля, збираючи гроші на власне.
А в тітки була велика трикімнатна квартира в центрі Києва. Дісталася вона їй від батьків — батько помер рано, а мати дожила з нею до глибокої старості. Тітка розлучилася з чоловіком, коли Дмитру було шість. У шлюбі вони прожили лише п’ять років. І, як вона сама мені колись зізналася:
— Я не створена для побутових клопотів. Ненавиджу прати, готувати, прибирати. Я не служниця — я жінка! Я повинна жити для себе!
Після розлучення вона повернулася до батьківського дому, де все господарство лежало на її матері. Бабуся Дмитра готувала, мила, доглядала і за онуком, і за донькою, бо та, мовляв, «багато працювала» і «будувала кар’єру». А коли бабуся постаріла та захворіла, домашні клопоти так і не перейшли до тітки. Вона не поступалася — ні в чому.
Потім помер батько Дмитра. Він підтримував з ним стосунки. Квартиру батька за заповітом поділили між моїм чоловіком і вітчимкою. Жінка виявилася розсудливою — погодилася продати свою частину, і ми з Дмитром викупили її. Переїхали, облаштувалися, народили сина. І тут почалося…
Коли Данилкові було всього півроку, Дмитро на вулиці впав і сильно зламав ногу. Перелом виявився складним. Його звільнили, грошей ставало все менше. Я не могла вийти на роботу — мала дитина, чоловік малохідкий, виплати за квартиру, борг вітчимі. Ми затягнули паски. Тоді Дмитро, неохоче, зателефонував матері:
— Мам, може, переїдемо до тебе на деякий час? Півроку. Свою квартиру здамо, трохи виправимо фінанси…
Відповідь була миттєва й холодна:
— Про це не може бути й мови! У мене ж живе Оля! Вона мені допомагає по дому, все робить, а ви лише заважатимете!
Оля — її двоюрідна сестра, літня, самотня, без дітей. Раніше жила в селі, але її хата згоріла. Тітка «великодушно» прихистила її… щоб та прибирала, готувала й прала. Оля стала служницею. А тітка й не соромилася:
— Ти в мене живеш, їси за мій рахунок — іди знайди роботу! Не сидиш же просто так!
Мені було її шкода. Вона виглядала забитою, втомленою, але мовчала. А потім — зникла. Через півроку Дмитро сказав:
— Уяви, Оля втекла! Знайшла чоловіка з помешканням — і поїхала, навіть не попрощалася.
Ми раділи за неї. Добра, лагідна жінка, яка заслуговує поваги, а не нарікання й обов’язків. Але тепер тітка лишилася сама. Хто за неї тепер митиме посуд і пилососитиме?
І раптом — дзвінок. Вона сама!
— Ну гаразд, переїжджайте до мене. Квартиру свою здавайте. Тільки в мене умова: Настя (тобто я) буде все робити! Прибирати, готувати, прати, гладити. Ну а що? Ви ж безкоштовно в мене житимете!
Коли Дмитро передав мені її слова, я просто розсміялася.
— А ти їй сказав, що ніколи? — запитала я.
— Звісно, — кивнув він. — Вона образилася. Сказала, що найме прибиральницю.
Нехай наймає. Ми обидва працюємо, я вийшла з декрету, син уже в садочку. У нас є свій дім, своє спокійне життя. Я не стану служницею для жінки, яка все життя тікала від відповідальності, але з задоволенням сиділа на шиї у власної матері.
Минуло кілька днів, і вона знову зателефонувала, наївно запитавши: «Ви точно не передумали?»
Ні, не передумали. А я подумала: скоро вона вийде на пенсію. Грошей на прибиральницю вже не вистачить. Цікаво, кого вона тоді благатиме? Або, може, все ж візьме в руки ганчірку, каструлю, мітлу — і навчиться нарешті жити самостійно, як доросла людина?
Поживемо — побачимо.