Жінка з вузликом у руках готувалася до самотності… але попереду її чекало не зрадження, а щастя.
У будь-якому віці життя вміє боліти. Особливо — у старості. Коли прожито все, що можна було, віддано найкраще, а потім раптом опиняєшся сам. Безпомічний. Залежний. Непотрібний. Гірше за самотність може бути лише відчуття, що тебе зрадили — ті, заради кого ти жила. І Ганна Михайлівна була впевнена: її час настав.
Того дня вона сиділа у своїй кімнаті, слухала, як за стіною на кухні метушиться невістка Оксана, і думала про минуле. Про сина Івана, якого не було вже три роки. Про онука, що поїхав працювати до Львова та рідко дзвонить. Про себе — стару, незграбну, завжди невпопад. Вона відчувала себе тягарем. Тому й не здивувалася, коли в кімнату увійшла Оксана з холодним виразом обличчя та різким голосом:
— Ганно Михайлівно, збирайтеся. Я хочу відвезти вас в одне місце. Думаю, вам сподобається.
Старуху немов струмом прошило. Серце стислося, пальці вчепилися в підлокітники крісла.
— Куди? — хрипло вимовила вона.
— Скоро побачите, — ухильно відповіла Оксана, уникаючи погляду свекрухи.
Ці слова лише підтвердили найгірші підозри. Ганна Михайлівна знала, як буває. Спочатку терплять, потім дратуються, а далі — тихо, без скандалів — відвозять. У будинок, звідки рідко повертаються. Де пахне ліками і нудьгою. Де ніхто не тримає за руку й не кличе «мамо».
Після смерті сина Ганна Михайлівна продала свою хату — гроші пішли на лікування, на лікарні, на безсонні ночі. Коли Іван пішов, вона залишилася зовсім сама. Їй нікуди було йти, і Оксана дозволила їй залишитися у себе. Стосунки між ними завжди були напруженими. Але онучка Софія — її світло в окошку — щиро любила бабусю, і ця любов хоч трішки скрашувала її одноку старість.
— Можна мені попрощатися з Сонечкою? — тихо спитала Ганна Михайлівна, мнучи в пальцях поділ халата.
— Звісно, — здивувалася Оксана. — Але будьмо швидші.
Зібралася вона швидко. Речей було небагато. Один старий вузлик, у який вона акуратно склала все, що в неї залишилося. Біля дверей на мить зупинилася, провела рукою по одвірку, торкнулася стін — ніби прощалася. Потім пішла за Оксаною. Дрібними, повільними кроками, майже несВони підійшли до маленького будинку, з вікон якого лилося тепле світло, і Ганна Михайлівна зрозуміла — це її новий дім.