Свекруха проти ганчірки й сковорідки: колись вона нас не пустила, а тепер сама кличе — та на своїх умовах
П’ять років тому я вийшла заміж за Івана. Це була свідома, доросла рішучість, зроблена з любові та з повною впевненістю, що ми подолаємо будь-які труднощі. Та ще до весілля, коли ми прийшли повідомити про наші плани його матері, її перша реакція була як відро крижаної води:
— Можете навіть не сподіватися на мою допомогу. І жити зі мною ви не будете! Я звикла бути господинею і не збираюся нікому поступатися місцем!
Ми з Іваном переглянулися. Особливо здивована була я. Адже ще за часів його навчання, за наполяганням цієї самої матері, він з’їхав з її квартири на орендоване житло. Мовляв, так буде легше всім. На тій орендованій квартирі ми й продовжили жити після весілля, збираючи на власне житло.
У свекрухи, тим часом, була велика трикімнатна квартира в центрі Києва. Вона дісталася їй від батьків — батько помер рано, а мати прожила з нею до глибокої старості. Свекруха розлучилася з чоловіком, коли Івану було років шість. У шлюбі вони прожили лише п’ять років. І, як вона мені сама зізналася одного разу:
— Я не створена бути домробітницею. Не терплю прати, готувати, прибирати. Я не покоївка — я жінка! Я повинна жити для себе!
Після розлучення вона повернулася в батьківський дім, де все господарство велося руками її матері. Бабуся Івана готувала, мила, прала, доглядала і за онуком, і за дочкою, бо та, мовляв, «багато працювала» та «будувала кар’єру». А коли бабуся постаріла і почала хворіти, домашні клопоти все одно не перейшли до свекрухи. Вона не поступалася — ні в чому.
Потім помер батько Івана. Він підтримував з ним стосунки. Квартиру батька за заповітом поділили між моїм чоловіком і мачухою. Жінка виявилася розсудливою — погодилася продати свою частку, і ми з Іваном викупили її. Переїхали, влаштувалися, народили сина. І тут почалося…
Коли Данилкові було всього півроку, Іван на вулиці впав і сильно зламав ногу. Перелом виявився складним. Його звільнили, грошей ставало все менше. Я не могла вийти на роботу — маленька дитина, чоловік майже нерухомий, виплати за квартиру, борг мачусі. Ми економили на всьому. І тоді Іван, неохоче, зателефонував своїй мамі:
— Мамо, може, ми до тебе переїдемо на деякий час? Півроку. Свою квартиру поки здамо, трохи виправимося…
Відповідь була миттєва та холодна:
— Про це не може бути й мови! У мене Олена живе! Вона мені допомагає по господарству, все робить, а ви лише заважатимете!
Олена — це її двоюрідна сестра, літня, самотня, без дітей. Раніше жила в селі, але її хата згоріла. Свекруха великодушно прихистила її… щоб та прибирала, готувала й прала. Олена буквально стала служницею. А свекруха не соромилася:
— Ти в мене живеш, їси за мій рахунок — іди знайди роботу! Не сидиш же просто так!
Мені було шкода Олену. Вона виглядала забитою, втомленою, але все мовчала. А потім — зникла. Через півроку Іван сказав:
— Уявляєш, Олена втекла! Знайшла чоловіка з житлом — і поїхала, навіть не попрощавшись.
Ми раділи за неї. Добра, лагідна жінка, яка заслуговує на повагу, а не на крики та обов’язки. Та тепер свекруха залишилася сама. Хто тепер буде за неї мити посуд і пилососити?
І раптом — дзвінок. Вона сама!
— Ну добре, переїжджайте до мене. Квартиру свою здавайте. Тільки в мене умова: Настя (тобто я) буде все робити! Прибирати, готувати, прати, гладити. Ну а що? Ви ж безкоштовно в мене житимете!
Коли Іван передав мені її слова, я просто розсміялася.
— А ти їй сказав, що ніколи? — запитала я.
— Звичайно, — кивнув він. — Вона образилася. Сказала, що найме домробітницю.
Нехай наймає. Ми обидва працюємо, я вийшла з декрету, син уже в садочку. У нас є свій дім, своє спокійне життя. Я не стану служницею для жінки, яка все життя тікала від відповідальності, але із задоволенням сиділа на шиї у власної матері.
Минуло кілька днів, і вона знову зателефонувала, наївно запитавши: «А ви точно не передумали?»
Ні, не передумали. А я подумала: скоро вона вийде на пенсію. Грошей на домробітницю вже не вистачить. Цікаво, кого вона тоді буде умовляти? Чи, може, все ж візьме в руки ганчірку, каструлю, мітлу — і навчиться нарешті жити самостійно, як доросла людина?
Поживемо — побачимо…
Життя навчає: той, хто не хоче ділитися теплом, залишається сам у холоді.