«Та годі тобі вже!» — хотілося викрикнути я на сестру чоловіка. Але я стрималась. А вона натомість — знову прийшла з валізою на вихідні…
Мене звати Соломія, мені тридцять дев’ять. Я одружена з Тарасом вже дванадцять років. У нас гарна, міцна сім’я, росте син, здавалося б, усе добре. Але є одне «але», яке багато років отруює мені життя. Це його сестра — Ярина.
Ярина старша за Тараса на вісім років. Ніколи не була заміжньою, дітей нема. Живе сама у будинку навпроти і… по суті, живе ще й у нас. Я не перебільшую. Вона з’являється в нашій хаті, як тінь — тихо, нав’язливо й щодня. Іноді здається, що у Ярини ключі від нашого під’їзду ростуть прямо з сумки.
Спочатку я намагалася бути ввічливою, навіть милою. Ну, сестра чоловіка, родич, як-не-як. Думала — зайде, побалакає, чаю вип’є та й піде. Але вона приходила щовечора. І по вихідних. І у відпустку. І у гості, коли ми запрошували інших людей. Навіть коли я хворіла — вона приходила.
Ярина — людина без гальм. Вона вічно щось коментує: як я готую, як виховую сина, як одягаюся. То я занадто мовчу, то занадто голосно сміюсь, то в мене пиріг сухий, то хата «неідеально прибрана». А головне — вона не просить, вона наказує. І я все це ковтаю. Бо не люблю скандалів. Бо Тарас каже: «Соломіє, ну потерпи, вона ж одна, окрім нас — нікого».
Терпіла я. Але терпіння — не гуми.
Ярина працює бухгалтером у приватній фірмі. Повертається з роботи раніше за мене і… йде до нас. Я приходжу — вона вже сидить на дивані, телевізор гуде, кішка сховалася під ліжко. Син у телефоні. А вона — як господиня дому. Борщ чекає. А ще частіше — я чекаю, коли вона звільнить ванну. Вона вечеряє з нами, потім годинами розповідає свої «пригоди» в податковій, які ніхто не слухає. А потір іде. Іноді — залишається ночувати, бо їй «страшно самій у бурю» або «у будинку опалення погано працює».
Коли ми хотіли кудись виїхати — Ярина їхала з нами. І неважливо, що я мріяла провести вихідні з чоловіком. Неважливо, що він обіцяв відвезти мене на День народження до моря. Ярина була там. В нашому номері. Спала на сусідньому ліжку. І все це — за рахунок Тараса. Адже вона заробляє нормально, відкладає гроші, копить, як сама каже, «на чорний день». Мабуть, вважає, що цей чорний день — я.
А мама Тараса — та взагалі вважає, що я невдячна. Мовляв, Ярина ж не чужа, вона просто самотня й потребує нас. І я розумію, що у Ярини нема ні сім’ї, ні дітей. Але чому я маю платити своїм комфортом?
Одного разу я відверто сказала Тарасу:
— Мені набридло. Вона порушує наші кордони. Вона скрізь. Це нестерпно!
Він тільки здвигнув плечима:
— Ну, а що я можу зробити? Це ж моя сестра…
Нещодавно був пік. Ми з чоловіком пішли до театру — удвох. Я випросила цей вечір. Домовилась з подругою посидіти із сином. Тільки сіли у крісла — дзвінок. Ярина.
— А ви де? Чому мене не запросили? Ви що, вирішили мене викреслити? — кричала вона у трубку.
А через два дні — знову прийшла. З сумкою. З нічною сорочкою. З улюбленим серіалом. Сказала: «Вихідні у мене вільні, вирішила провести їх із вами».
Я стояла на кухні, тримаючись за край столу. Я ледве не закричала. Але промовчала. А всередині щось тріснуло.
Я не знаю, як сказати Тарасу, що більше так не можу. Що мені потрібен дім без третьої дорослої людини. Без нескінченних порад. Без скандалів. Без Ярини.
І я боюся, що якщо нічого не зміниться — мені колись доведеться піти. Щоб знову дихати на повні груди. Бо навіть кохання не витримує, коли між тобою й чоловіком — ще одне життя. Занадто голосне. Занадто нав’язливе. Занадто чуже.